понеділок, 10 вересня 2012 р.
субота, 30 червня 2012 р.
Залиште виробництво грошей ринку
Залиште виробництво грошей ринку
Mises Daily : Monday, May 14, 2012 by Jeffrey M. Herbener
Письмове свідчення перед під-Комітетом Комітету Внутрішньої Грошової Політики і Технологій Фінансових Послуг, Палата Представників Конгресу США, 8 травня 2012 року]
У засадничій статті, опублікованій в 1920 році, Людвіг фон Мизес показав, що існує тільки один тест на те, чи представляє виробництво чого-небудь вигоду для суспільства в найзагальнішому сенсі.[1] Воно повинне продемонструвати, що ресурси мають більшую цінність, коли використовуються для виробництва товару, щоб задовольнити переваги деяких людей, чим коли вони використовуються для виробництва іншого товару для задоволення переваг інших людей. Виробництво, надане ринку, успішно проходить тест на вигоди-втрати соціально корисного виробництва.
Для того, щоб Тиму Куку дістати комп'ютерні чіпи, екрани, робочу силу і інші ресурси для виробництва iPad-ів, він повинен був перекупити їх у інших підприємців, які могли б використати їх для виробництва інших товарів. Несучи витрати виробництва, компанія Appl Inc. компенсує власникам ресурсів цінність інших товарів, які вони могли б зробити для задоволення інших груп споживачів. Компанія Appl потім використовує ці ресурси для виробництва iPad-ів, які споживачі її товарів цінують вище, що підтверджується зростанням прибутку компанії Appl Inc., більш ніж достатнім для покриття її витрат.
Тест на вигоди-втрати застосовується для усього виробництва на ринку, включаючи видобування золота і карбування монет. Золото-видобувна компанія працюватиме, коли прибули від продажу її продукції перевищують вартість купівлі усіх ресурсів, необхідних для підтримки виробництва Ця компанія забирає робочу силу, гірничо-видобувне устаткування, землю і інші ресурси від застосування в тих галузях, які споживачі вважають менш цінними, і застосовує їх в золото-видобувній промисловості, яку споживачі вважають ціннішою. Компанія по карбуванню монет працюватиме, якщо прибутки від продажу її послуг в сертифікації золота перевищуватимуть вартість усіх ресурсів, необхідних для підтримки виробництва. Ця компанія забирає робочу силу, устаткування для карбування, землю і інші ресурси від застосування в тих галузях, які споживачі вважають менш цінними, і застосовує їх для карбування монет, яке споживачі вважають ціннішим.
Як і виробництво усіх інших товарів, виробництво грошей, надане ринку, регулюється прибутками і втратами. Додаткові гроші робляться, коли попит на гроші зростає або коли попит на інші товари, вироблювані з тих же ресурсів, зменшується. Якщо попит на гроші зросте, вартість золотих монет підвищиться. Компанії, що займаються карбуванням монет, збільшать виробництво, щоб отримати збільшений прибуток. Коли вони збільшать пропозицію сертифікаційних послуг, їх ціна впаде; а оскільки вони (компанії, котрі карбують) збільшать свій попит на ресурси для сертифікації золота, ціна ресурсів зросте і прибуток впаде. Якщо попит на інші товари впаде, ціни на ресурси, необхідні для виробництва (тобто карбування), впаде. Компанії, що займаються карбуванням монет, збільшать виробництво, щоб отримати збільшений прибуток, і, поступаючи таким чином, знижують прибуток, що призводить до припинення виробництва. Таким чином виробництво грошей на ринку є соціально оптимальним.[2]
Тест на вигоди-втрати також застосовується до виробництва грошових сертифікатів на ринку.[3] Грошові сертифікати є правом власності на гроші, випущені банком, і вони служать в якості замінника (вказаних в них) грошей. Люди можуть визнати зручним і безпечним використання банківських поточних рахунків замість товарних грошей при торгових операціях. Банки засновуватимуть (відкриватимуть) і підтримуватимуть поточні рахунки для клієнтів-споживачів, якщо останні погоджуються платити за таку послугу і ця плата генерує прибуток, достатній для покриття витрат на обслуговування цих рахунків. Якщо попит на поточні рахунки зростає, то тоді банки розширюватимуть надання такої послуги, щоб отримувати прибуток. У міру того, як вони (банки) збільшують пропозицію по наданню послуги обслуговування поточних рахунків, плата за обслуговування зменшуватиметься. А у міру того, як банки збільшують попит на ресурси для обслуговування поточних рахунків, їх (ресурсів) ціна зростатиме. Як наслідок, прибуток зменшуватиметься і додаткове виробництво (послуг з відкриття поточних рахунків) припиниться на соціально прийнятному рівні.
Тест на вигоди-втрати також застосовується до фінансового посередництва. Банки виконують фукцію посередника на кредитних ринках, займаючи у сберігачів і позичаючи інвесторам. Вони забезпечують послуги об'єднання заощаджень, перевірки кредитоспроможності інвесторів, і несуть ризики несплати позик. Якщо клієнти банків знаходять ці послуги цінними, вони бажатимуть прийняти кредитні ставки для тих, що займають банку, нижче, ніж інвестори бажають платити банку при позиці. Банки надаватимуть фінансові посередницькі послуги, якщо вигоди, зароблені на різниці процентних ставок будуть досить великими, щоб покрити витрати на виробництво таких послуг. Якщо попит на ці послуги зростає, банки збільшуватимуть їх виробництво. Їх збільшений попит на позики від ощадливих людей і (збільшена) пропозиція інвесторам зменшить різницю процентних ставок. Їх збільшений попит на ресурси підніме їх ціну. Прибуток зменшиться і додаткове виробництво припиниться на соціально прийнятному рівні.
Підпорядковувавши усе виробництво, включаючи виробництво грошей і банківську сферу, тесту на вигоди-втрати, ринок так змінює інтегровану систему виробництва, що економічно оптимізує використання усіх ресурсів для суспільства в найширшому сенсі.
Грошова інфляція і розширення кредитного ринку
Еластична валюта руйнує цілісність виробництва на ринку, будучи чужим елементом для тесту на вигоди-втрати. Еластична валюта має дві характерні риси: центральний банк, наділений правом випускати фальшиві паперові гроші (якими примушують користуватися у наказовому порядку, примусово, відповідно до спеціально прийнятого “законом”) і комерційні банки, яким надано право випускати фідуціарні засоби.[4] Виробництво фальшивих паперових грошей не може регулюватися вигодами-втратами. У цій системі завжди вигідно робити (друкувати) більше “грошей”. У 2012 році середня вартість однієї банкноти Федеральної Резервної Системи з 5.8 мільярдів доларів, що були в обігу, складала 0.091 долара.[5] Тобто, прибуток приблизно в 5.9 долара виходить при друці однієї 5-доларової банкноти. Якби ФРС продовжувала друкувати банкноти системи з частковим резервуванням (сучасна банківська система - прим. перекладача), то врешті-решт ціна на початкові ресурси зросла б так, що стала б коштувати більше 5 доларів для друкування 5-доларової банкноти. Тоді ФРС могла б перейти на (все ще вигідний) друк 50-доларових банкнотів і так продовжувати до безкінечності, що ми і спостерігаємо в гіперінфляційних ситуаціях, як в Зимбабве (зараз) (чи в Україні на початку 90-х років 20 століття - прим. перекладача). Щоб уникнути руйнівної дії гіперінфляції, виробництво фальшивих паперових грошей повинне регулюватися політикою, правилами, які є довільними, випадковими і не пов'язаними з економічною оптимізацією в найзагальнішому сенсі.
Виробництво фідуціарних засобів не може регулюватися вигодами-втратами.[6] Фідуціарні засоби є правом викупу на гроші, які фракційно (частково) підтримуються резервом грошової маси. Банки випускають фідуціарні засоби, створюючи (надаючи) позики (кредити). Наприклад, клієнт оформляє в місцевому банку кредит на купівлю автомобіля в сумі 25000 доларів. Якщо банк згоден надати кредит, то він записує на рахунок клієнта 25000 доларів. Цей кредит генерує банку прибуток у вигляді відсотків по кредиту, оскільки витрати банку на випуск фідуціарних засобів (виділення кредиту) незначні. Якщо банк випускає все більше фідуціарних засобів, видаючи кредити, оскільки це вигідно банку, він (банк) стане неліквідним і неплатоспроможним і впаде. Щоб уникнути такого руйнування, банк повинен регулювати свій випуск фідуціарних засобів політикою, правилами, які є довільними, випадковими і не пов'язаними з економічною оптимізацією в найзагальнішому сенсі.
Адвокати (захисники) еластичної валюти усвідомлюють, що її виробництво не може підкорятися, не кажучи вже про те, щоб витримати, тесту на вигоди-втрати. Як писав Ф.А.Хайек:
У історії немає виправдання для існуючого положення монополії держави на випуск грошей. Такий випуск грошей (державою) ніколи не пропонувався на основі того, що держава надасть нам кращі гроші, ніж хто-небудь.[7]
Адвокати (захисники) еластичної валюти просто заявляють, вона (еластична валюта) може досягти бажаного результату, якого система товарних грошей і грошових сертифікатів досягти не може. Є три такі твердження стосовно еластичної валюти. Перше - вона може підтримувати стабільний рівень цін. Друге - вона може запобігти ціновій дефляції. І третє - вона може прискорити економічне зростання.
Підтримка стабільності цін
Немає ніякої соціальної вигоди від підтримки стабільного рівня цін. Передбачуваною вигодою видається те, що стабільність цін запобігає перерозподілу багатства між кредиторами і боржниками і між робітниками і капіталістами. Але така ситуація (відсутність перерозподілу) припускає, що підприємці не будуть в змозі сприймати зміни в купівельній спроможності грошей. Підприємці можуть заробити прибуток і уникнути втрат, сприймаючи такі зміни просто як зміни в цінах інших товарів. Якщо вони сприймають загальне зростання цін на товари, то вони збільшують свій попит на поточні ресурси, пропонуючи поточну зарплату. Аналогічним чином, кредитори наполягатимуть на більш високих поточних ставках. Еластична валюта додає ще один вимір в невизначеність змін купівельної спроможності грошей. Це робить завдання підприємця більш, а не менш, важким.
У крайніх випадках, еластична валюта може призвести до неконтрольовано нестабільних цін, які паралізують ухвалення рішень підприємцями і руйнують виробництво на ринку. Будучи регульованою вигодою, виробництво товарних грошей реагує тільки на зміни в запитах людей. Якщо запит на гроші зростає, результуюче зростання в купівельній спроможності грошей призведе до виробництва більшої кількості грошей і стримає ціни, що падають. Помірна цінова дефляція упродовж тривалого часу в ринковій економіці є складовою частиною її економічно вигідного виробництва.
Більше того, на практиці захисники стабільності цін ставлять своєю метою інфляцію цін приблизно в 2 відсотки в рік. Але, якщо підприємці можуть підлаштувати свої очікування, щоб впоратися з 2-відсотковою річною інфляцією цін в системі з еластичною валютою, тоді безперечно вони зможуть належним чином сприйняти і впоратися і з 2-відсотквою річною дефляцією цін в системі з товарними грошима.[8]
Кінець кінцем, два періоди найбільш швидкого економічного зростання в історії Сполучених Штатів були в 1820-1850 і 1865-1900 роках. У кожному з цих періодів купівельна спроможність долара приблизно подвоювалася.[9]
Запобігання дефляції цін
Немає ніякої соціальної вигоди від запобігання дефляції цін. Є два аргументи для заперечення. Першою передбачуваною вигодою є те, що якщо ціни починають падати, у людей формується очікування, що вони і далі падатимуть і люди відкладатимуть сьогоднішні витрати, що штовхає ціни вниз ще більше, що посилює дефляційні очікування. Колапс витрат пригноблює виробництво і зайнятість. Але спадаюча спіраль цін є просто логічним наслідком припущення про очікування усередині формальних економічних моделей. Якщо ви припускаєте, що агенти, котрі працюють в економічній моделі, зазнають від очікувань, які є такими, що самопопосилюються, тоді модель робитиме спадаючу спіраль. Але люди у реальному світі можуть отримати послуги або товари, купуючи їх. Вони в деякій точці вибирають купувати товар навіть, якщо вони очікують, що його ціна і далі падатиме. Це трапляється щодня на ринках споживчої електроніки, коли люди купують таблет-компьютери, мобільні телефони і так далі, знаючи, що в майбутньому ціни будуть нижчі, а якість вища.
Через те, що існує попит на товари і при цьому спекуляція на цінах - чи чекають люди їх зростання, падіння або постійністі - дає прибуток і уникає втрат за рахунок точного передбачення рівня майбутніх цін. Якщо люди припускають значно меншу ціну за товар в майбутньому і відкладають свій сьогоднішній попит на нього, то ціна швидко падає до рівня, який вони чекали і тоді вони купують цей товар. Спекуляція (роздум про ціни) рухає ціни раніше, ніж вони рухалися б без спекуляції, але не далі, чим вони рухалися б без неї. Це відбувається щодня на фінансових ринках, коли спекулянти рухають ціни вгору і вниз без генерування висхідних або низхідних спіралей.
Другою передбачуваною перевагою є те, що дефляція штовхає вниз ціни на продукцію, що випускається, а ціни на початкові ресурси більш інертні; тому прибуток випаровується і підприємці урізують виробництво і звільняють робітників. Але підприємці вибирають таку міру інертності цін, яку віддають перевазі їх споживачі і найняті робітники. У багатьох випадках споживачі вважають за краще, щоб ціни на товари залишалися стабільнішими щодня або кожну годину або кожну хвилину замість того, щоб мінятися з кожним зростанням або падінням попиту. У інших випадках покупці віддають перевагу повній гнучкості цін. Підприємці можуть заробити прибуток і уникнути втрат, задовольняючи ці переваги. У багатьох випадках робітники вважають за краще, щоб їх зарплати були встановлені на період, погоджений з підприємцями замість того, щоб міняти їх щодня або щогодини з кожною зміною попиту на товари, які вони (робітники) допомагають виробляти. У випадках, коли робітники бажають більшої гнучкості своєї компенсації, підприємець створить резерв в підприємницькій частині їх компенсації. Коли обставини зміняться, в інтересах кожного змінити загальні умови. Підприємці пропонують великі знижки на свої товари, коли попит постійно падає. Вони переглядають контракти з робітниками і іншими постачальниками початкових ресурсів, коли накопичуються втрати. У такий спосіб міра інертності цін на ринках може змінюватися для того, щоб уникнути несприятливих наслідків.
Більше того, підприємці заробляють прибуток і уникають втрат, передбачаючи ці зміни. Якщо вони (підприємці) припускають падіння цін на свою продукцію, то вони зменшують свій попит на поточні початкові ресурси, тим самим штовхаючи ціни вниз. Коли ціни на вироблювану продукцію і ціни на початкові ресурси падають разом, прибуток і виробництво підтримуються (на прийнятному рівні). Симетричний процес відбувається під час інфляції цін. Якщо вони (підприємці) припускають підвищення цін на свою продукцію, то вони збільшують свій попит на поточні початкові ресурси, тим самим штовхаючи ціни вгору. Коли ціни на вироблювану продукцію і ціни на початкові ресурси ростуть разом, прибуток і виробництво підтримуються (на прийнятному рівні).
Навіть якщо ціни на початкові ресурси, які купують підприємці, продовжують інертно падати, то така дія на їх прибуток і виробництво ослаблюється падінням в ціні активів, якими вони володіють. Ринкова цінність їх активів підлаштовується до такого падіння за рахунок падіння цін на їх вироблювану продукцію, оскільки інвестори зменшують свій попит на заявки на ці активи на фінансових ринках. Падіння в ціні цих активів відновлює прибутковість виробництва. Підприємці, що мають особливо розвинене почуття передбачення падіння цін на свою продукцію, інвестуватимуть достатній власний капітал у свої підприємства для того, щоб ослабити удар і мати час для компенсації за рахунок цін на свої початкові ресурси.
Економіст Університету Каліфорнії в Лос Анжелесе Ендрю Аткинсон (Andrew Atkinson) і економіст Федерального Резервного Банку в Минеаполисе Патрік Кехоу (Patrick Kehoe) в статті в журналі American Economic Review в 2004 році показали, що немає ніякого зв'язку між дефляцією і депресією.[10] Переглядаючи фактичні відомості по 17 країнам за більш ніж 100 років вони дійшли (такого) висновку:
Великий історичний огляд виявляє більше періодів дефляції з розумним (прийнятним) зростанням, чим періодів з депресією, і набагато більше періодів з інфляцією, чим періодів з дефляцією. Загалом, дані врешті-решт показують, що немає ніякого зв'язку між дефляцією і депресією.[11]
Навіть у разі Великої Депресії вони виявили, що в усіх 16 країнах, для яких є дані про те, що вони зазнавали дефляції, тільки в 8 з них спостерігалася депресія. А взаємозв'язок між дефляцією і депресією не був статистично істотним. Для усіх періодів, починаючи з 1820 року для деяких країн, 63 з 73 дефляційних епізодів не мали депресії, а 21 з 29 депресій не мали дефляції. Вони написали: “В широкому історичному контексті, за винятком Великої Депресії, свідоцтво того, що дефляція і депресія взаємопов'язані, практично зникає”.[12]
Розглянувши дані по усіх періодах, вони виявили, що “1-відсоткове падіння в інфляції асоціюється з падінням реального зростання в середньому тільки на 0.08 пункту, скажімо, з 3.08 до 3.00”[13]
І, нарешті, коли вони розбили дані на два періои: до Другої Світової Війна і після Другої Світової Війни, вони виявили сильнішу кореляцію між дефляцією і депресією для раннього періоду, ніж кореляцію між інфляцією і депресією в пізньому періоді.
Стимулювання економічного зростання
Немає ніякої соціальної вигоди від спроб прискорити економічне зростання. Очікуваною вигодою є те, що монетарна інфляція через розширення кредитів створює структуру капіталу в економіці більше заповнену, ніж в інакшому випадку. Монетарна інфляція і розширення кредитів генерують цикл підйому-спаду, а не економічне зростання.[14]
Структура капіталу економіки є стадіями виробництва від видобутку необроблених матеріалів до виробництва проміжних інвестиційних товарів і, потім, до виробництва споживчих товарів. Залізо (руда) видобувається з надр, потім робиться сталь, потім деталі корпусу автомобіля, потім автомобіль збирається. У ринковій економіці не тільки кожний виробничий процес виправдовується тестом на вигоди-втрати, але і вся структура капіталу задовольняє міжчасовим або часовим перевагам людей. Та міра, до якої вони бажають відкласти своє поточне споживання, сберігаючи та інвестуючи для вибудови капіталоємності всередині структури капіталу для того щоб отримати більше і кращих споживчих товарів у майбутньому, і задовольняється (досягається) на ринку.
Якщо люди сильно бажають сьогоднішнього споживання замість майбутнього споживання, тоді плата, яку вони дають сьогоденню, тобто ставки кредитування, будуть високими, а кількість їх заощаджень і інвестицій буде маленькою, а їх (людей) споживання буде великим. Лише невелике число інвестиційних проектів буде прибутковим; тому структура капіталу не вибудовуватиметься екстенсивно. Якщо люди знижують свої часові переваги, то тоді ставки кредитування падають, і вони (люди) зберігатимуть (заощадживатимуть) і інвестуватимуть більше, а в поточний час споживати менше. Маючи більше ресурсів у своєму розпорядженні, підприємці будуватимуть структуру капіталу більше інтенсивно. Велика продуктивність розширеної структури капіталу призведе до виробництва більшої кількості і кращих споживчих товарів. Це і є процес економічного зростання. І, як і при інших аспектах виробництва в ринковій економіці, люди отримають таке економічне зростання, якому вони віддають перевагу.
Розширення кредитів опускає ставки кредитування нижче тих рівнів, які визначені часовою перевагою людей і збільшує фонди для інвестування за межі, визначені перевагами людей на заощадження. Коли позичальники витрачають додаткові гроші, вони підвищують ціни (готові платити велику ціну) за товари, які вони купують. Ціни на будинки і автомобілі, наприклад, піднялися із-за додаткового попиту, створеного можливим за рахунок розширення кредитів. Ціни на засоби виробництва також ростуть із-за додаткового попиту підприємців, який став можливий завдяки розширенню кредитів. Ціни на автозаводи, лісопилки ростуть і засоби виробництва в структурі капіталу використовуються для виробництва товарів в областях, що розвиваються, залізорудних шахтах, лісозаготівельних територіях і так далі.
Монетарна інфляція за рахунок розширення кредитів робить можливим для позичальників просити більше активів і при цьому позикодавці не зменшують запити на інші товари. Тому підвищення цін на активи збільшує прибутковість їх виробництва в той час, як прибутковість інших товарів не падає. Звільняється недостатньо ресурсів від виробництва інших товарів, щоб завершити усі проекти, які розширення кредитів зробило прибутковими. У ринковій монетарній системі потрібна кількість ресурсів робиться доступною тому, що збільшення пропозицій кредитування може бути здійснене тільки за рахунок заощаджень людей і меншого споживання. Додаткові інвестиційні проекти, зроблені прибутковими за рахунок збільшення заощаджень, урівноважуються проектами, які перестають бути прибутковими внаслідок зменшеного споживання. Але в системі з еластичною валютою нарощування капіталоємності і інших інвестиційних проектів, профінансованих за рахунок розширення кредитів, не узгоджується із задоволенням людських часових переваг. Нарощування структури капіталу під час буму є нестійким. Воно закінчується ліквідацією цього нарощування під час спаду.
Тим чинником, який призводить до закінчення буму, є переустановлення людських часових переваг і переваг на збереження. Люди роблять це через платежі (витрачання) своїх прибутків. Кредит, створений під час буму, витрачається позичальниками для купівлі товарів, будинків, заводів і так далі. Підприємці, які роблять ці товари, потім отримують ці нові гроші, як винагороду за продажу цих товарів. Вони платять виробникам, для того, щоб купити ресурси, використовувані для виробництва цих товарів. Ці нові гроші потім є прибутком для виробників. Люди витрачають свій прибуток для задоволення своїх переваг, включаючи часові переваги. Вони вважають за краще зберігати тільки частину свого прибутку. Хоча уся кількість нових випущених грошей починає збільшувати пропозиції кредитів, тільки частина їх використовується, як пропозиції кредиту. Монетарна інфляція і розширення кредиту працюють проти людських часових переваг, а ринкова економіка працює для задоволення людських переваг.
Іншим чинником, працюючим проти підтримки буму, є те, що, чим довше триває кредитне розширення, тим ризикованішими стають проекти і тим менш кредитоспроможними стають позичальники. Як фінансові посередники, банки оптимізують надання кредитів на отримання найбільших прибутків, на обслуговування безпечніших проектів і найбільших кредитних ставок, і на обслуговування найбільш кредитоспроможних позичальників. Розширений кредит повинен розширюватися і призводити до менших прибутків, менш безпечних проектів і до низьких кредитних ставок, і до менш кредитоспроможних позичальників. Якщо монетарна інфляція і розширення кредиту триває достатньо довго, інвестори відмовляються прийняти додаткові ризики і розпродають виробничі лінії, що розширилися під час буму. Оскільки ціни активів в надійніших проектах цінуватимуться більше разом з цінами проектів з менш надійними проектами, інвестори в надійніших проектах також втрачатимуть надбання, якщо вони продовжуватимуть утримувати свої інвестиції.
Як тільки люди відновлюють ставки кредитування і ціни на активи до рівнів, які віддзеркалюють їх переваги, починають проявлятися певні лінії виробництва, в яких помилкові інвестиції були зроблені у вибудовуванні структури капіталу під час буму. Спад складається з переконфігурації помилково сформованих структур капіталу для найкращого задоволення людських переваг. Помилково проінвестовані активи мають бути продані підприємцям в лініях виробництва, які доведуть свою прибутковість. Трудові ресурси повинні перерозподілитися від ліній, що виникли під час буму, у виробництво, підтримане людськими перевагами. Як і у разі усіх виробничих рішень, ці зміни можуть бути зроблені найекономічніше виправданим способом підприємцями, що заробили прибуток в результаті свого перевершуючого передбачення в задоволенні переваг і в результаті втрат підприємців, що мали погане передбачення.
Еластична валюта є причиною фінансової кризи і економічного спаду. Приберіть її з ринкової системи товарних грошей і грошових сертифікатів і не буде ніяких криз і спадів. Залишкові коливання бізнесу не виправдовують державного втручання для вирішення соціальних проблем, пов'язаних з кризами і спадами.
Оскільки монетарна система стала більш еластичною в Американській історії, буми і спади погіршали. George Selgin, William Lastrapes, і Lawrence White приходять до висновку у своїй робочій статті інституту Като в 2010 році ( 2010 Cato Working Paper), що сучасні дослідження показують, що ФРС не виконала своєї первинної мети.
Selgin, Lastrapes, і White узагальнюють свої відкриття властивостей ФРС наступними словами:
Грунтуючись на широкому діапазоні сучасних емпіричних досліджень, ми знаходимо наступне: (1) Уся історія ФРС (з 1914 року по теперішній час) характеризується швидше більшими симптомами монетарної і макроекономічної нестабільності, ніж десятиліття, що передували створенню ФРС. (2) В той час, як ФРС поза сумнівом поліпшила свої показники після Другої Світової війни, навіть її післявоєнні показники точно не перевершили показників її поза сумнівом невдалого попередника Національної Банківської Системи до Першої Світової війни. (3) Деякі пропоновані альтернативні рішення (зміни) могли б позитивно працювати краще, ніж ФРС робить це нині. Ми приходимо до висновку, що необхідність систематичного дослідження альтернатив монетарній системі, що встановилася, є надзвичайно актуальною сьогодні, як і століття тому.[15]
Я згоден з їх висновками. Економічна теорія і історичні факти демонструють, що Центральний банк не дає ніякої вигоди суспільству в найзагальнішому сенсі. ФРС має бути скасована і заснована ринкова монетарна система товарних грошей і грошових сертифікатів.
Монетарна реформа
Метою монетарної реформи є зробити виробництво грошей таким, що підкоряється тесту на вигоди-втрати соціально вигідного виробництва. Виробництво грошей повинне стати складником ринкової економіки. Може бути декілька життєздатних шляхів переходу до системи ринкового виробництва грошей, але будь-який такий шлях повинен брати в розрахунок знамениту демонстрацію Карла Менгера, що об'єкт може тільки тоді піднятися, як гроші, у відповідності до того, що люди дійсно використовують, як товар, який має найширший торг. [16] Після такого переходу монетарна система, інтегрована в ринкову економіку, може почати працювати.[17]
Банкноти Федеральної Резервної Системи є грошима в американській економіці. Таким чином, найбільш прямий шлях встановити ринкову монетарну систему - це встановити, що банкнота Резервної Системи має право пред'явлення в обмін на товарні гроші. Найширше визнаними товарними грошима сьогодні є золоті монети. Тоді найпершим кроком в монетарній реформі є повернути банкнотам Федеральної Системи право на 100 відсотків резервування в золотих монетах.
Іншим кроком на цьому шляху до ринкової монетарної системи є встановлення 100 відсотків резервування грошима випущених банками фідуціарних засобів. Потроєння ФРС її балансу у відповідь на кризу 2008 року робить цю частину переходу легшою. Зараз банки тримають більше, ніж 100 відсотків резервів проти своїх депозитів. На початку квітня (2012 року) банки тримали всього 1587 мільярдів доларів у своїх резервах проти всього 1204 мільярдів доларів на депозитних рахунках. 50 мільярдів їх загальних резервів складалися з готівки, що зберігається, а 1537 мільярдів на балансі резервів на рахунках ФРС. Отже, банкам потрібно буде поповнити свої готівкові резерви до 100 відсотків своїх депозитних рахунків в сумі 1204 мільярди доларів за рахунок переводу своїх рахунків у ФРС в готівку.
ФРС може організувати цю необхідну готівку, продавши частину із понад 2 трильйонів доларів активів, які вона створила на своєму балансі під час кризи або надрукувавши ще банкнотів Федеральної Системи або деякою комбінацією цих двох способів. Як би то не було, щоб загальна вартість банкнотів Федеральної Системи відповідала моменту, коли депозитні рахунки на 100 відсотків резервовані готівкою, пред'явлена цінність усіх банкнотів Федеральної Системи може бути встановлена розрахунком відношення банкнотів Федеральної Системи до золотих запасів ФРС. Якщо для завершення такого переходу не треба робити ніяких змін запасах банкнотів Федеральної Системи тоді розрахунок міг бути виконаний таким чином. ФРС показує на своєму балансі від 18 квітня 2012 року 11.041 мільярда доларів в золотих резервах. Оцінені по курсу 42.22 долара за унцію ці резерви складають 261.5 мільйона унцій золота. На тому ж балансі ФРС показує 1100160 мільйонів доларів в обігу. Таким чином, обмінне співвідношення складе 4207 доларів за унцію золота. Проте, дійсний розрахунок може бути зроблений після того, як аудит ФРС і процес встановлення 100 відсоткового резервування готівкою, описаний вище, будуть завершені.[18]
Як тільки цей процес буде завершений, держава повинна дозволити приватне виробництво товарних грошей і грошових сертифікатів відповідно до загальних законів торгівлі. Золотовидобувні і такі, що займаються карбуванням золотих монет, компанії робитимуть товарні гроші, які люди зроблять вигідними своїм попитом. Для того, щоб заробити прибуток підприємці робитимуть монети з металу такої ваги і дизайну, які люди вважатимуть крщимии. Вони (підприємці) будуть прагутие понизити свої витрати, інвестувати і впроваджувати інновації, коли людський попит зробить це вигідним. Вчені занесли в хроніки багато історичних епізодів приватного виробництва монет. Нещодавно George Selgin у своїй книзі Хороші гроші (Good Money) розповів про виробництво приватного карбування монет в Англії у кінці 18-го і початку 19-го віків. Як він показує, приватне карбування монет процвітало, поки Британський уряд не оголосив його поза законом в 1821 році.[19]
Банки також повинні підпадати під загальні закони торгівлі, включаючи зберігання грошей, підтримуючи 100 відсотковий резерв грошей проти своїх грошових замінників. Банки зароблятимуть прибуток, роблячи кількість і типи грошових замінників, які задовольнятимуть людським запитам. Для того, щоб заробити прибуток, вони будуть прагнути понизити свої витрати, інвестувати і впроваджувати інновації, коли людський попит зробить це вигідним. Робота банківської системи із 100 відсотковим резервуванням описана в книзі Jesús Huerta de Soto Money, Banking, and Economic Cycles. Як він документально підтверджує, банки-зберігачі грошей процвітали в Амстердамі упродовж більше 100 років в 17-му і 18-му століттях.[20]
Висновки
Ніхто сьогодні не може описати конфігурацію товарних грошей і грошових сертифікатів, які підприємці можуть реалізувати, якщо буде дозволено працювати приватним підприємствам в їх виробництві так само, як ніхто не міг передбачити в 1900 році розвиток автомобільної промисловості в 21-м столітті або передбачити в 1950 році промисловість споживчої електроніки 21-го століття. Те, що ми знаємо - це що їх виробництво регулюватиметься прибутками і втратами і тому призводитиме до задоволення людських переваг. Монетарна інфляція і розширення кредиту нашої еластичної валютної системи будуть виключені і разом з ними будуть виключені буми і спади, які мучили нашу історію.
effrey Herbener викладає Экономікс в Grove City College.
opyright © 2012 by the Ludwig von Mises Institute. Передрук в цілому або частинами дозволено при вказівці повного посилання на оригінал.
Примітки та посилання.
[1] This is an implication of Mises's famous argument that central planners cannot economize the use of resources in society. See Ludwig von Mises, Economic Calculation in the Socialist Commonwealth (Auburn, Ala.: Mises Institute, 1990 [1920]) and Mises, Human Action, scholar's edition (Auburn, Ala.: Mises Institute, 1998 [1949]), pp. 685–711.An original article is here
[2] Mises wrote that making money production conform to profitability and not politics, "is not a defect of the gold standard; it is its main excellence," Human Action, p. 471.An original article is here
[3] On bank production of money certificates and credit intermediation, see Jesús Huerta de Soto, Money, Bank Credit, and Economic Cycles, trans. Melinda Stroup (Auburn, Ala.: Mises Institute, 2006 [1998]), pp. 1–36.An original article is here
[4] On elastic currency, see Murray Rothbard, The Case against the Fed (Auburn, Ala.: Mises Institute, 1994).An original article is here
[5] Bureau of Engraving and Printing. (moneyfactory.gov/uscurrency/annualproductionfigures.html). April 27, 2012.An original article is here
[6] On fiduciary issue and credit creation, see Murray Rothbard, The Mystery of Banking (Auburn, Ala.: Mises Institute, 2008 [1983]).An original article is here
[7] F.A. Hayek, Denationalization of Money, 2nd edition (London: Institute of Economic Affairs, 1978 [1974]), p. 7.An original article is here
[8] The annualize rate of increase in the purchasing power of the dollar from 1815–1850 was 2.24 percent and from 1865–1900 was 1.75 percent.An original article is here
[9] Murray Rothbard, A History of Money and Banking in the United States (Auburn, Ala.: Mises Institute, 2002), pp. 42–179.An original article is here
[10] Andrew Atkinson and Patrick Kehoe, "Deflation and Depression: Is There an Empirical Link," American Economic Review Papers and Proceedings 94 (May 2004): 99–103. They define deflation "as a negative average inflation rate" and depression "as a negative average real output growth rate." Ibid., p. 99.An original article is here
[11] Ibid., p. 102.An original article is here
[12] Ibid., p. 101.An original article is here
[13] Ibid., p. 102.An original article is here
[14] On the boom-bust cycle, see Mises, Human Action, pp. 535–583;de Soto, Money, Bank Credit, and Economic Cycles, pp. 265–395; F.A. Hayek, Prices and Production and Other Works (Auburn, Ala.: Mises Institute, 2008 [1931]); and Murray Rothbard, America's Great Depression (Auburn, Ala.: Mises Institute, 2000 [1963]).An original article is here
[15] George Selgin, William Lastrapes, Lawrence White, "Has the Fed Been a Failure?," Cato Working Paper Dec. 2010, p. 1.An original article is here
[16] Carl Menger, "On the Origin of Money," Economic Journal 2 (1892): 239–55; Peter G. Klein and George A. Selgin, "Menger's Theory of Money: Some Experimental Evidence," in John Smithin, ed., What Is Money? (London: Routledge, 2000), pp. 217–34.An original article is here
[17] On such monetary reform, see Rothbard, Mystery of Banking, pp. 247–268; Salerno, Money, Sound and Unsound, pp. 333–363; and de Soto, Money, Bank Credit, and Economic Cycles, pp. 736–745.An original article is here
[18] Data from Federal Reserve Statistic Releases: H.3 Aggregate Reserves of Depository Institutions; H.6 Money Stock Measures; and H.4.1 Factors Affecting Reserve Balances. April 19, 2012.An original article is here
[19] George Selgin, Good Money: Birmingham Button Makers, the Royal Mint, and the Beginnings of Modern Coinage, 1775–1821 (Ann Arbor: University of Michigan Press, 2008).An original article is here
[20] De Soto, Money, Bank Credit, and Economic Cycles, pp. 37–114. An original article is here
понеділок, 2 січня 2012 р.
Памятная записка Вацлава Гавела Украине
| The Moscow Time | 30 August 2011 |
| Ukraine Is Losing Its Way | By Vaclav Havel |
Since President Viktor Yanukovych’s election in 2010, Ukraine has experienced a significant and alarming deterioration in its democratic framework. Fundamental tenets of a democratic society —freedom of expression, assembly and the press — are increasingly coming under pressure. Moreover, the prosecution of opposition members,culminating in the arrest and detention of former Prime Minister Yulia Tymoshenko during a trial that most of the West has deemed politically driven, seems to confirm that the rule of law is being brushed aside. Given Ukraine’s strategic importance, particularly with regard to European energy security, the country’s fate has become an urgent matter of concern for the West.
Among the most worrying factors underlying Ukraine’s anti-democratic turn are the following:
- Consolidation of power. After Yanukovych’s election last year, he pressed the Constitutional Court to rescind constitutional changes made in 2004 as part of the settlement that brought about a peaceful end to the Orange Revolution. By doing so, Yanukovych reversed a consensus to reduce the presidency’s powers and move toward a more parliamentary system. Instead, Ukraine’s president is now increasingly consolidating his control over the executive, the legislature and the judiciary.
- Corruption. Corruption is endemic in the government. Efforts to combat it are at best half-hearted, and inaction is now having an economic impact. Foreign direct investment is falling, and the European Union has currently frozen $100 million of financial assistance as a direct result of the administration’s failure to curb graft in public-sector procurement.
- Increased activity among security organizations. Individuals, nongovernmental organizations and journalists have been either overtly threatened or placed under surveillance.
- Harassment of opposition parties and independent media. The ongoing criminal proceedings against opposition politicians, including Tymoshenko, together with the impact of changes in the electoral law to favor the president are weakening opposition forces.
Harassment of the independent media ranges from administrative obstruction to much worse. The disappearance of Vasyl Klymentyev — editor-in-chief of Novyi Styl, a newspaper that focuses heavily on corruption in the Kharkiv region — has never been fully investigated. Most television channels are in the hands of four groups that have close links to the ruling Party of the Regions. Valery Khoroshkovsky’s continued ownership of Yanukovych’s Inter Media Group, in addition to his roles as head of the country’s security service and as a board member of its central bank, is an obvious conflict of interest. - Oligarchical rule. Large elements of Ukraine’s economy — including exports, energy and the media — are controlled by a small number of people who often have overt criminal connections or direct links to the Party of the Regions. Such individuals have little incentive to change the status quo, much less commence the much-needed fight against corruption.
- A weak civil society. While observers believe that further harassment of NGOs is constrained by the administration’s wariness of international reaction, particularly from the EU, the operating environment for civil society organizations remains extremely difficult, and they have no opportunities for genuine inclusion in the policymaking.
Ukraine has reached a crossroads. One signpost points toward democracy, while the other toward an autocracy. A clear majority of Ukraine’s citizens favors EU membership, but their enthusiasm is tempered by the absence of a clear EU policy toward Ukraine.
Meanwhile, the Yanukovych administration proclaims its willingness to join the EU but has failed to introduce the changes needed to meet the qualifying criteria. As a result, Ukraine is unlikely to be invited to start membership negotiations anytime soon. Worse still, the 2010 extension of Russia’s lease on its naval base at Sevastopol in exchange for cheaper gas is indicative of a growing Moscow-Kiev rapprochement with obvious implications for many EU countries’ energy security.
This is the EU’s vital interest to strive for a far more active policy toward Ukraine. The current Polish EU presidency should hark back to the origins of Poland’s thriving democracy and recall the essential support that it received from the West a generation ago. A similar effort is needed for Ukraine today, and that effort should not be set aside for reasons of political expedience or simple economic self-interest.
вівторок, 22 березня 2011 р.
?Проблема капитализма? - 1
Кто-то где-то, по видимому, сказал автору, что существует фиксированное количество
товаров и если кто-то "имеет" больше, то это означает, что кто-то имеет меньше.
Почему бы Вам не взглянуть на капитализм реально - как на систему, где
люди СОЗДАЮТ вещи? Если один человек производит больше, чем другие,
это не означает, что другие должны остаться ни с чем. Наоборот, если тот один,
который производит больше, перестанет производить больше, все станут иметь
меньше, чем они имели бы, если производство продолжалось бы.
Более того, очевидно, что Вы не понимаете, что означает среднее
(математическое). Если в среднем экономика растет на 5% в год, вполне
возможно, что доход некоторых людей (небольшого числа) растет на 15% в
год, в то время как доход других людей растет на 4% в год - и вы
получите 5% в год, как взвешенное среднее. А что касается
владельцев бизнеса - похоже, что Вам никогда не попадались бизнесмены,
чей доход за год оказался отрицательным (т.е. год оказался убыточным),
из-за чего тысячи, если не миллионы бизнесов банкротятся каждый год.
К тому же, Ваше утверждение, что капитализм может производить
постоянный рост только в 3-5% в год применимо только к странам, где
капитализм уже эффективно использует все ресурсы. В странах, подобных Украине
или России, где неэффективность производства ужасающая, применение
настоящего капитализма легко приведет к росту примерно 10+% в год на
протяжении по крайней мере десятилетия.
И, наконец, кто Вам сказал, что в Советском Союзе не было такого
количества бомжей у мусорных баков, в метро, нищих (не профессиональных,
а действительно просто нищих людей), потому что не
было нищих? Так было потому, что все, кого Вы описали, как "бомжи,
нищие" были в тюрьме. Если общество использует советские методы (т.е.
считает проживание на улице преступлением, ведущем к заключению в
тюрьму), оно может убрать бедных людей с улиц, но не убрать бедных людей
из общества. Оно просто помещало их в тюрьмы. Вы такого хотите?
Вернемся у вопросу о среднем росте экономики и рассмотрим численный пример.
В любой экономике национальный доход (т.е. весь доход в экономике)
может быть разделен на две части - доход рабочей силы и доход
капитала. Приближенно доход рабочей силы это все зарплаты, выплаченные
всем рабочим, а доход капитала это прибыли/дивиденды/и т.д. инвесторов
и владельцев бизнесов (то, что вы называете прирост капитала).
Важным вопросом является как общий доход разделяется между этими двумя
категориями. В США доход рабочей силы составляет примерно 70% от всего
дохода, доход капитала составляет оставшиеся 30% (конечно, тут еще
есть государство, которое отрезает у всех свою долю, но мы пока это
проигнорируем).
Итак, предположим, что все владельцы капитала такие умные, как Warren Buffet и
что они увеличивают свой доход на 15% в год (оптимистическое
предположение, большинство из них имеет гораздо меньше). Итак, доход
капитала в стране растет на 15% каждый год. Но он составляет только
30% от всего дохода в стране!
Теперь, давайте посмотрим на несколько примеров с разными темпами
роста дохода рабочей силы.
1. Доход капитала растет на 15% каждый год, доход рабочей силы не
растет совсем. Темп роста национального дохода будет представлять среднее:
15%*30%+0*70%=4.5% годового роста экономики; это вполне возможно в любой стране.
Если используемая формула Вам не очевидна, то вот она в общем виде:
(темп роста дохода капитал)*(доля дохода капитала в общем
доходе)+(темп роста дохода рабочей силы)*(доля дохода рабочей силы
в общем доходе)=темп роста национального дохода.
2. Доход капитала растет на 15% в год, доход рабочей силы растет на
1% в год. Темп роста национального дохода будет представлять среднее:
15%*30%+1%*70%=5.2% годового роста экономики; опять, вполне средний рост.
3. Доход капитала растет на 15% в год, доход рабочей силы растет на
4% в год. Темп роста национального дохода будет представлять среднее:
15%*30%+4%*70%=7.3% годового роста экономики. Это высокий темп
роста для развитой страны, такой как США, но для развивающейся страны,
такой как Украина, которая переходит от очень неэффективной плановой
экономики к более эффективной капиталистической - 7.3% роста на самом
деле было бы достаточно низким показателем.
Заметьте, что во всех этих примерах доход рабочей силы РАСТЕТ все
время, так что никто не теряет свои "буханки хлеба"!
А если не все капиталисты подобны Warren Buffet и не всем из
них удается достичь роста своего дохода в 15% в год? Некоторые бизнесы
даже банкротятся и исчезают... Что приводит к понижению процента роста
дохода капитала, скажем в среднем до 12%.
Теперь, если средний рост экономики составляет 5% в год, то это
означает, что доход рабочей силы растет на 2% в год. (Формула: 12%*30%+2%*70%=5%)
Другой аспект - составляет ли доля дохода капитала в Украине на самом
деле 30%? Я так не думаю. Да, некоторые богатые люди делают кучу
денег, но в Украине очень мало богатых людей. Ну, скажем, доля дохода
капитала в общем доходе Украины составляет 20%, что оставляет 80% на
доход рабочей силы.
Принимая предположение, что все богатые люди в Украине - такие умные, как Warren
Buffet, и что доход капитала растет на 15% в год имеем:
темп годового роста дохода всей экономики=15%*20%+(темп роста
дохода рабочей силы)*80%=5%
Как быстро должен расти доход рабочей силы, чтобы темп роста общего
дохода составил 5%? Ответ: 2.5% в год.
И, наконец, важный момент. Автор статьи путает уровень доходности (процент прибыли) на
капитал с РОСТОМ дохода на капитал. Взгляните на эту часть его статьи:
"Прекрасным примером этого является Уоррен Баффет, который
десятилетиями демонстрировал рост своего фонда на 15%+ в год.
Остальные экономически грамотные люди стремятся к таким же цифрам. В
нашей стране, к примеру, 15% - это ничто, и любой бизнесмен скажет,
что минимальный рост прибыли, который его интересует - это 40%
годовых. А лучше 50-100%. (Вычтем уровень инфляции в 15%, и получим
порядка 25% реального прироста - это минимум)."
Предположим, что Warren Buffet увеличивает свой капитал на 15% в год.
Это НЕ ОЗНАЧАЕТ, что его доход ВОЗРАСТАЕТ на 15% каждый год. Это
только означает, что его доход СОСТАВЛЯЕТ 15% от всего капитала,
который он инвестировал.
Пример: предположим, что Warren Buffet инвестирует 1 млрд долларов.
Если он увеличивает свой фонд на 15% в год (это называется - уровень
доходности составляет 15%), то его доход или процент прибыли в год будет 15% от 1 млрд
долларов, что составляет 150 млн долларов. Если в этом году он
потратит все 150 млн долларов, то тогда в следующем году он опять
инвестирует 1 млрд долларов и при 15% уровне доходности его доход
опять составит 150 млн долларов. Другими словами - ЕГО ДОХОД НЕ
ВОЗРАСТЕТ СОВСЕМ!
Но что, если он не тратит все 150 млн долларов за один год? Ну, давайте
сделаем противоположное допущение - он ничего не тратит и инвестирует
все 150 млн долларов в бизнес. Это означает, что в следующем году у
него будет инвестировано 1.15 млрд долларов. При уровне доходности в
15% его доход в таком году будет 15% от 1.15 млрд долларов, что
составит 172.5 млн долларов. Таким образом, за один год его доход
возрос от 150 млн долларов до 172.5 млн долларов, что составляет рост
в 15%. Но для этого требуется, чтобы он ничего не тратил в течение
года и реинвестировал весь свой доход.
Допуская, что он в течение года все же что-то тратит (и под "тратит"
мы имеем ввиду все кроме инвестирования в бизнес -
покупка машин, или домов, или взносы на благотворительность, дарение
подарков своим детям - любые расходы), то годовой рост его дохода
будет меньше 15%.
Так что нормальные бизнесмены заинтересованы не в том, чтобы "минимальный рост прибыли,
- это 40% годовых", они заинтересованы, чтобы уровень доходности был по крайней мере 40%.
Другими словами, они хотят, чтобы прибыль составляла по крайней мере 40% от инвестированных
денег (это есть "уровень доходности"), а не чтобы прибыль была на 40% больше в текущем
году по отношению к предыдущему году (это "рост прибыли"). А почему они хотят такую высокую прибыль?
Потому что из нее они платят налоги, взятки, проценты по кредитам, часть съедается инфляцией, и т.д.
А оставшееся они тратят на себя и семью - то есть весь этот доход они НЕ инвестируют обратно в бизнес.
Так что РОСТ дохода у них совсем не 40% и не 25%.
Ну что я могу сказать - цифры и экономические определения, термины и
терминология тяжки для понимания некоторых людей.
Если бы аргументы автора были верны, т.е. если бы в капиталистических
странах было бы перераспределение богатства от рабочих к
капиталистам/инвесторам, тогда бы мы наблюдали, что доля дохода
капитала в общем доходе возрастала со временем, особенно в странах,
где капиталистическая система функционирует дольше всего.
НО МЫ НЕ НАБЛЮДАЕМ ЭТОГО.
В США, стране, которая в современной капиталистической системе дольше
всех, доля дохода капитала в общем доходе составляет 1/3 и остается
стабильной на протяжении последних 50 лет. У нас нет достоверных
надежных данных до второй мировой войны, так что я не могу сказать с
уверенностью, каковы были доли дохода в отдаленном прошлом.
Но то, что я сообщила выше - это факт и я могу предоставить ссылки на
данные, показывающие это, если кто интересуется. Эти данные
общедоступные.
И, наконец, давйте проверим факты, которые цитирует автор. Особенно
те, в которых он сообщает о доходах Warren Buffet.
Компания Buffet (фонд, который автор упоминает в статье) называется
Berkshire Hathaway. Указанный в нижеприведенной ссылке файл показывает
цену акций Berkshire Hathaway, начиная с 1996 года.
http://www.facebook.com/photo.php?pid=590801&id=100000113389181&ref=fbx_album
Любой может проверить эту информацию на Yahoo Finance (тикер акций BRK-B).
Компания не выплачивает дивидендов, так что вся прибыль аккумулируется
в возрастающей цене акций.
Я бы хотела, чтобы автор статьи показал мне постоянное возрастание в
15%, которое, как он утверждает, имеет Buffet. Я не вижу такового.
Некоторые года были очень хорошими (например 2001), но другие были
намного хуже (2008, 2005).
За 14 лет, отображенных на диаграмме, цена акций возросла с примерно
25 долларов до 70 долларов - это дает средний рост около 8% в год (не
забудьте, что доход возрастает накопительно, так что это не 8%
умноженные на 14 лет, а 1.08 в 14-й степени).
Если бы средний годовой доход был 15%, тогда в течение 14 лет цена акций
возросла бы с 25 долларов до 175 долларов.
Совершенно очевидно, что Warren Buffet не получает годового дохода в 15%, не говоря уже о том,
возрастет ли его доход на 15% в год. В некоторые годы доход упал (по сравнению с предыдущим
годом), а в некоторых годах доход был вообще отрицательным.
Надо проверять факты, прежде чем утверждать что-либо.
?Проблема капитализма? - 2
A | B | C | D=B C | E=D | F=E |
|---|---|---|---|---|---|
| Год | доход населения | новых кредитов выдано на | совокупный спрос на товары | товаров произведено и продано на | доход населения в следующем году |
| 1 | $100000 | $0 | $100000 | $100000 | $100000 |
| 2 | $100000 | $100000 | $200000 | $200000 | $200000 |
| 3 | $200000 | $0 | $200000 | $200000 | $200000 |
Год 1 описывает экономику без кредитов.
Год 2 - это экономика, в которой у кого-то появилось $100000, которые он дал взаймы.
Год 3 - взаймы больше не дают.
Таблица использует основной результат экономической теории: стоимость всех произведенных и проданных в стране товаров равна доходу всего населения, которое эти товары производило. Производство создает доход для людей на нем работающих.
Хорошо, объясню.
То есть, здесь я буду объяснять основной результат экономической теории, тот самый, который гласит, что:
ВВП=стоимость всех товаров, произведенных в стране=совокупному доходу населения
Сначала мы должны выяснить, сколько же людей в этой экономике.
Другими словами - кто выдает кредит: кто-то из этих 10-ти человек или там еще есть 11-й?
Мне все равно какой пример рассматривать - с 10-ю людьми или с 11-ю, но обязательно ВСЕХ людей в экономике (т.е. ЗАКРЫТУЮ систему, как Вы выразились ранее).
Для удобства предположим, что кредит выдает один из 10-ти человек.
Так вот:
год 2:
1-го января все люди получают $100000 дохода с прошлого года и $100000 кредита.
И покупают товаров на $200000. У кого они покупают товары?
У людей этой же самой экономики, которые эти товары производят (то есть, друг у друга).
Если это непонятно, то вот пример:
4 человека из десяти работают на производстве одежды, а 6 человек - на производстве автомобилей (один этим производством владеет, а 5 других там работают).
Когда доход страны был $100000, то $40000 тратилось на одежду, а $60000 - на автомобили (итого - средний доход на человека - $10000).
А теперь людям выдали кредит в $100000 и они его весь потратят - скажем, на автомобили.
До кредита - в стране тратили $60000 на автомобили - скажем, это 6 автомобилей.
А с кредитом - потратят $160000 на автомобили - то есть, купят 16 автомобилей.
Для того, чтобы эти 16 автомобилей произвести, 6 человек, работающих на производстве автомобилей, начинают работать в 2-3 смены. Этот автомобильный бизнес теперь имеет продаж на $160000 и все эти $160000 достаются тем, кто эти автомобили производил.
Если всем поровну - то по $26666 на каждого. Если владелец бизнеса забирает себе больше - то не поровну: скажем, рабочим по $20000, а владельцу $60000.
В любом случае, доход тех, кто производит автомобили теперь $160000.
А доход тех, кто производит одежду так и остался $40000.
И вот все эти $200000 выдают населению 1-го января года 3.
Из них $25000 должно быть выплачено по кредиту. То есть, те люди, которые взяли кредит, совокупно платят $25000 тому человеку, который этот кредит им выдал. Но кредит-то выдал один из этих 10-ти человек! Поэтому в результате выплат по кредиту, $25000 передается от 9-ти заемщиков - одному кредитору, человеку номер 10.
Как это поменяло количество денег, которые люди теперь могут потратить на товары? А никак.
В результате этой выплаты, заемщики теперь могут потратить на $25000 меньше, а кредитор на $25000 больше, чем они могли до выплаты. То есть, совокупное количество денег, которое теперь может быть потрачено на товары, так и остается $200000.
Вы можете спросить - а потратит ли кредитор эти деньги на товары?
У кредитора есть два варианта:
потратить эти деньги на товары,
или инвестировать их куда-то - то есть, дать их взаймы.
То есть, он либо потратит эти $25000 на товары, либо в стране будет $25000 еще выдано кредитов. Но в любом случае совокупный спрос на товары останется $200000.
Все вышеперечисленное происходит от того, что система замкнутая - кредиторы и заемщики находятся внутри одной и той же экономики. То есть, это модель всей мировой экономики.
Мне кажется, что Вы считаете, что кредитор может взять эти $25000 и куда-то их унести ИЗ ЭКОНОМИКИ, каким-то образом спрятать и ни на что не потратить. Если Вы действительно так считаете, пожалуйста, опишите подробнее, как этот процесс "унесения денег из экономики" выглядит.
Еще один способ проиллюстрировать тот же пример.
10 человек в экономике:
Один богатый - у него доход $46000.
Остальные 9 - бедные - у них доход по $6000 на человека.
Общий доход $100000.
Богатый человек - это владелец бизнеса, а остальные 9 человек - это
работники в этом бизнесе.
Год 1:
все эти люди тратят весь свой доход в этой же самой экономике - они
покупают товары на сумму $100000. Эти товары производит тот самый
бизнес, которым владеет один человек и на котором работают остальные 9
человек.
Год 2:
Теперь предположим, что у этого богатого человека откуда-то появилось
еще $100000 и он их дал взаймы остальным 9-ти людям. Скажем, 8 человек
получили кредит на $10000, а один - на $20000.
И вот все эти люди начинают тратить свой доход с прошлого года
($100000) и этот кредит (еще $100000).
В результате спрос на товары, производимые этим единственным бизнесом
в стране, резко увеличивается. Чтобы произвести больше товаров, люди
начинают работать в 2 смены. За год объем общих продаж этого бизнеса
будет $200000.
Кто же получает эти $200000?
Те, кто в этом бизнесе работают, то есть, рабочие и владелец бизнеса.
В какой пропорции доход делится между рабочими и владельцем в принципе
не важно.
Скажем, в такой же пропорции, что и раньше: владелец получает $92000,
а каждый из 9-ти рабочих - по $12000 (всего $200000).
Год 3:
Весь доход за прошлый год выдается всем людям 1-го января.
Итого имеем:
9 человек - каждый получает по $12000.
1 человек (владелец бизнеса) - получает $92000.
9 человек должны платить по кредитам.
Напомню:
8 из них имеют кредит на $10000 (они должны платить $2500 каждый)
и 1 человек имел кредит на $20000 (он должен платить $5000).
В результате:
У 8-ми человек остается по $9500 (=$12000-$2500);
у одного человека остается $7000=$12000-$5000;
а у богатого владельца бизнеса оказывается $92000+$25000=$117000 (все
выплаты по кредитам достались ему, так как он эти кредиты выдавал).
Совокупное количество денег, которое может быть потрачено на товары
теперь равно:
8 человек по $9500=$76000
плюс
один человек $7000
плюс
один богатый человек - $117000.
Всего: $76000+$7000+$117000=$200000.
Все эти выплаты по кредитам произошли 1-го января года 3.
А 2-го января все эти люди отправились тратить свой совокупный доход в $200000.
Заметьте, что поскольку НОВЫХ кредитов в этом году не выдают, то это
значит, что богатый владелец бизнеса тратит ВСЕ свои $117000 на товары
(никакую часть из них он не дает взаймы и не ложит в банк - иначе это
бы создало новые кредиты в экономике).
Пожалуйста, измените этот пример так, чтобы он иллюстрировал то
падение спроса на товары, которое Вас так беспокоит.
Вы считаете, что я чего-то не вижу в этой ситуации. Поэтому я Вас
попрошу добавить это "что-то" в мой пример и проиллюстрировать
проблему, о которой Вы говорите.
Полина.
середа, 9 березня 2011 р.
Шлях до золотої гривні
Шлях до золотої гривні1
Адаптовано за працею Joseph T. Salerno, “Money, Sound and Unsound”, 2010 by the Ludwig von Mises InstituteПредставлено Олександром Власенком на конференції “Економічна інтеграція як умова підвищення добробуту у країнах СНД” , Одеса, ОНУ ім.Мечнікова, у квітні 2011 р.
Те, що сказав Мізес в 1953 році, вірно і сьогодні: “Справжні гроші й сьогодні означають те, що вони означали в дев'ятнадцятому столітті: золотий стандарт. Основна перевага золотого стандарту полягає в тому, що він робить визначення купівельної спроможності грошової одиниці незалежним від дій державних структур. Він вириває з рук “економічних царів” їх найбільш страшний інструмент. Він позбавляє їх можливості створювати інфляцію”. Ідеалом справжніх грошей є, таким чином, повноцінний золотий стандарт, який повністю відділений (незалежний) від держави. На жаль, на відміну від двох інших обов'язкових умов для економічних розрахунків—приватної власності і вільних ринків—які можуть і повинні бути введені (реалізовані) швидко—якщо можливо, то в один день—введення режиму справжніх грошей потребує деякого більш тривалого перехідного періоду2. Але це не означає, що швидкі і чіткі кроки не можуть бути негайно вжиті на шляху до цього ідеалу.
Фактично, Мізес3 запропонував перехідну програму для грошової реконструкції повоєнної Європи на початку 1950-х років, яка легко може бути адаптована для сучасної пост-комуністичної Європи. Насправді, Валютна Агенція, яка пропонувалася прихильниками стабільних грошей в останні роки, являє собою нічого більше, як помилковий варіант з програми Мізеса4. Реформа Мізеса переслідувала дві мети: позбавити національний уряд можливості фінансувати бюджетний дефіцит за рахунок монетизації боргу і запобігти систематичному спотворенню структури кредитних ставок і системи міжчасових цін, яке неминуче виникає внаслідок невиправданої кредитної експансії. Як пояснював Мізес5, “Головне, щоб державні структури більше не мали змоги збільшувати кількість грошової маси в обігу та кількість випущених чеків, якщо вони не покриті повністю, тобто на 100%, депозитами, вкладеними населенням. Не повинно залишитися жодної щілини, жодного чорного ходу для прослизання інфляції в економіку”.
Першим кроком у цій реформі є заборона існуючому центральному банку або самим державним структурам робити будь-які дії, які розширювали б кількість грошової маси. Це включає в себе операції на відкритому ринку і позики центрального банку, а також друкування грошей міністерством фінансів у “надзвичайних” ситуаціях. Другий крок: комерційним банкам та іншим фінансовим установам повинно бути також заборонено позичати яку небудь частину знову відкритих депозитів; іншими словами, всі депозити—включаючи нечекові строкові депозити, які видаються на вимогу—відкриті після початку грошової реформи, повинні підкорятися правилу 100-відсоткового резервування. Для дотримання цього правила закон повинен зобов'язати банки розділитися на “депозитні” та “ощадні” відділення. При цьому “депозитним” відділенням має бути суворо заборонено розширювати їх безготівкові активи понад загальної суми своїх незабезпечених пасивів за станом на дату початку проведення реформи. Тобто, депозитні відділення не зможуть видавати нові кредити, використовуючи кошти на рахунках вкладників. У результаті всі нові випуски фідуціарних коштів будуть заборонені. Ощадні відділення будуть мати можливість пропонувати bona fide (чітко визначені) строкові депозити, наприклад, депозитні сертифікати з контрактною (договірною) датою виплати, і ці грошові зобов'язання не будуть мати вимоги по резервуванню. Ощадні відділення банків та інші установи будуть також мати можливість пропонувати акції грошових та інших типів інвестиційних фондів повністю вільних від юридичних вимог по резервуванню, оскільки такі фонди є прямим інструментарієм заощаджень та інвестицій. Ці два взаємозалежних кроки (1-й і 2-й) приведуть до заморожування грошової маси національної валюти.
Третій крок, який повинен бути зроблений одночасно з першими двома, це лібералізація ринку іноземних валют так, щоб національна валюта стала повністю і ефективно конвертуватися в історично “тверді”, тобто менш схильні до інфляції, (паперові) валюти, такі, як долар США, євро або швейцарський франк. У міру того, як дилери та спекулянти на міжнародному валютному ринку будуть переконуватися в твердості цих реформ, знецінення національної валюти—припустимо, що це українська гривня—врешті-решт припиниться; потім почнеться її подорожчання, оскільки купівельна спроможність гривні, чия грошова маса тепер суворо заморожена, почне зростати щодо іноземних валют, навіть найтвердіша з яких буде найімовірніше знецінюватися через зростання її кількості внаслідок дій відповідного центрального банку. У міру того, як повсюдне подорожчання гривні стане явним, обмінний курс між гривнею та обраною твердою валютою, наприклад швейцарським франком, поступово стабілізується. У цей момент ринковий обмінний курс повинен бути закріплений законом, як офіційний. Цей обмінний курс буде підтримуватися повною та безумовною конвертабельністю між цими двома валютами.
Я зупинився у виборі опорної твердої валюти на швейцарському франку, як на найменш знеціненій валюті за останні 120 років з усіх наявних в даний час. Крім того, обсяг ВВП Україна також дозволяє зробити такий вибір. Стислі довідкові дані з цього приводу наведено у Додатку 1.
Для забезпечення конвертабельності між гривнею і швейцарським франком необхідний четвертий крок: створення Конвертаційної Агенції, якій буде призначена єдина функція купівлі та продажу гривні в обмін на швейцарські франки за офіційним обмінним курсом. Для того щоб досягти цієї мети, тобто щоб ринковий обмінний курс відповідав офіційному, ця агенція має бути уповноважена законом створювати гривню, на 100 відсотків забезпечену швейцарськими франками. Цій агенції знадобиться первинний об'єм резервів у швейцарських франках, яким вона зможе викуповувати всю кількість гривні, пред'явлену їй, за офіційним обмінним курсом. Ці початкові резерви у швейцарських франках повинні бути позичені їй центральним банком або казначейством на нескінченний термін і безвідсотково. Швидше за все, цей початковий обсяг швейцарських франків треба буде купити на долари, наявні в резерві Національного Банку України. Слід особливо відзначити, що Конвертаційна Агенція не буде мати ніяких відносин з центральним банком (НБУ) або казначейством після отримання цих початкових резервів у швейцарських франках. Більше того, буде і надалі в силі сувора законодавча заборона для центрального банку створювати гривню за допомогою позик або купівлі активів до тих пір, поки не завершиться перехід до класичного золотого стандарту і центральний банк буде ліквідіровано6. Уряду теж ніколи не буде дозволено випускати гривню, за винятком випуску розмінної монети. Однак, для попередження будь-якої спроби уряду фінансувати свій дефіцит за рахунок наводнення ринку розмінною монетою, випуск розмінних монет повинен буде підкорятися двом законодавчим обмеженням: по-перше, ці монети повинні мати повну платіжну силу тільки по відношенню до самого уряду (у розрахунках тільки з самим урядом), по-друге, уряд буде зобов'язаний викуповувати всі пред'явлені монети гривневими банкнотами або депозитами без затримки (негайно) і без втрати вартості для їх пред'явника. І, нарешті, Конвертаційна Агенція не буде мати ніяких привілеїв у проведенні своїх операцій в іноземній валюті; вона буде працювати на ринку обміну валют, як і будь-який інший агент, купуючи і продаючи на вільному ринку.
Як тільки ці чотири кроки будуть виконані, країна опиниться в ефективному обмінному стандарті зі швейцарськими франками. У цьому монетарному режимі, оскільки обмінний курс швейцарський франки—гривня залишається фіксованим, арбітраж призведе до того, що купівельна спроможність гривні буде постійно і швидко налаштовуватися так, щоб підтримувати “паритет купівельної спроможності” зі швейцарським франком. Таким чином, і рівень інфляції, і конфігурація відносних цін буде ідентична в гривнях і швейцарських франках. Це означає, що буде неможливо купити який-небудь товар дешевше в одиницях однієї з двох валют де-небудь у світі.
Також мається на увазі, що не буде необхідності в проведенні якоїсь місцевої монетарної політики: пропозиція гривні буде автоматично змінюватися у відповідь на зміни у міжнародному балансі платежів, як основна частина процесу збереження паритету купівельної спроможності. Таким чином, якщо попит на гривню в економіці зростає, то спроби домогосподарств і бізнесів збільшити свої авуари в цій валюті спричинять зменшення попиту на немонетарні товари і послуги. У результаті ціни на товари в гривні почнуть падати, купівельна спроможність гривні почне рости вище паритету зі швейцарським франком, роблячи покупки в гривнях дешевшими, ніж у швейцарських франках. Це призведе до зростання експорту та падіння імпорту для України, приводячи до профіциту в балансі платежів і притоку швейцарських франків. Ці зайві швейцарські франки будуть потім викуплені Конвертаційною Агенцією та обміняні на гривні за офіційним обмінним курсом. Оскільки пропозиція гривні в обігу таким чином розшириться, ціни в гривнях рушать у зворотному напрямку до тих пір, поки не відновиться паритет купівельної спроможності і, відповідно, рівновага балансу платежів.
Таким чином, грошова маса в обігу спонтанно регулюється щодо попиту на гроші за допомогою змін у балансі платежів. Також слід зазначити, що така система призводить до “імпортування” інфляції зі Швейцарії, яка б вона не була. Щоб побачити, як це може відбуватися, припустимо, що Центральний Банк Швейцарії збільшив пропозицію швейцарських франків за відсутності належного попиту на них. Спочатку це викличе зростання цін у Швейцарії, приводячи до падіння співвідношення між купівельною спроможністю швейцарського франка і гривні нижче встановленого обмінного курсу. Оскільки тепер буде вигідніше купувати товари в гривнях, утворюється надлишок швейцарських франків при цьому офіційному обмінному курсі і цей надлишок Конвертаційна Агенція повинна обміняти (викупити) за гривні. Оскільки ці гривні, що тільки-но надійшли, збільшать грошову масу в гривні, загальні ціни в Україні почнуть рости, щоб відновити паритет з цінами Швейцарії. І в міру того, як Швейцарія продовжує збільшувати свою грошову масу, система обміну швейцарських франків призведе до того, що гривня буде втрачати свою купівельну здатність приблизно з тією ж швидкістю, що і швейцарський франк. Крім того, в процесі цього врівноваження темпів інфляції, реальні доходи будуть перерозподілятися від українців, які отримують нові швейцарські франки пізніше в цьому процесі, тобто, після того, як більшість цін в Швейцарії вже виростуть, до швейцарських резидентам, особливо до уряду Швейцарії та до інших початкових одержувачів нових грошей7. Цей перерозподіл реального доходу від користувачів гривні до користувачів швейцарського франка проявиться в профіциті балансу платежів зі Швейцарією, який Україна отримає під час цього процесу, оскільки деяка частина українських товарів, проданих до Швейцарії буде компенсуватися не імпортом реальних товарів і послуг зі Швейцарії, а паперовими швейцарськими франками. Слід зазначити, що ці специфічні впливи імпортованої інфляції швейцарського франка на розподіл національного доходу не зміняться просто через те, що Конвертаційна Агенція могло б тримати свої резерви у швейцарських франках у формі процентних актівов8.
Крім того, Україна буде не тільки імпортувати інфляцію, яка існує в Швейцарії; в результаті арбітражу спотворення структури процентних ставок і відносних цін, що виникає внаслідок створення фідуціарних коштів у Швейцарії, швидко і повністю передасться в Україну. Це означає, що Україна буде таким же самим чином схильна до спадів і підйомів бізнесових циклів, як і будь-який інший інтегральний компонент “валютної області” швейцарського франка, наприклад, як кантон Женеви або Берна. Принаймні тимчасово, економічна доля України буде в великій мірі залежати від політики Центрального банку Швейцарії (або якогось іншого центрального банку, в залежності від обраного Україною варіанту).
Я докладно зупиняюся на цих недоліках системи фіксації обмінного курсу національної валюти до історично “твердої”—але все ще такої, що випускається центральним банком—паперової валюти, для того, щоб акцентувати увагу на тому моменті, що все це слід розглядати виключно, як перехідну стадію для досягнення мети. І навіть у цій функції система має деякі суттєві переваги. Перша, і найбільш важлива - вона забирає у державних структур і їх центрального банку управління над кількістю грошової маси, забезпечуючи тим самим негайне звільнення від небезпеки надзвичайного хаосу розрахунків, що викликається гіперінфляцією, яка є постійною загрозою в умовах сучасного режиму необмеженої монетизації боргу. Друга: забороняючи всі наступні спроби національної емісії грошей, система прибирає спокусу для уряду відновити контроль над банківською системою з метою втручання в кредитні ринки для зниження кредитних ставок і забезпечення короткострокового зростання зайнятості і реального обсягу виробництва під час (імпортованого) циклічного спаду9. Одночасно система викорінює основні причини фінансової паніки: розбіжність часової структури активів і пасивів, що є невід'ємною рисою банківської системи з частковим резервуванням. Прибравши постійно нависаючу загрозу фінансового краху, система позбавляє державні структури (уряд) можливості інжектувати “надзвичайну ліквідність” у фінансову систему як привід для збільшення грошової маси центральним банком.
Ця остання перевага перехідної програми Мізеса відсутня у варіанті Валютної Агенції, що просувається вільними банкірами і деякими монетаристами. При системі Валютної Агенції, хоча самі банкноти Валютної Агенції будуть на 100 відсотків (або більше) резервуватися борговими зобов'язаннями в іноземній резервній валюті, майже так само, як і банкноти Конвертаційної Агенції Мізеса, комерційні банки будуть мати можливість випускати депозити і навіть банкноти, резервовані тільки частково банкнотами Валютної Агенції10. Це піддає систему ризику виникнення фінансової паніки, особливо ініційованої або такої, що включає в себе процес втечі капіталу в іноземну валюту11. У такій ситуації велике бажання іноземних і місцевих інвесторів в українських підприємствах і цінних паперах ліквідувати свої інвестиції й конвертувати свої гривні в швейцарські франки для інвестицій за кордоном, спочатку призведе до повсюдної конвертації гривневих депозитів у гривневі банкноти Валютної Агенції. Це буде загрожувати руйнуванням банківської системи з частковим резервуванням і безсумнівно буде спричиняти непереборний тиск на Валютну Агенцію прийняти на себе функцію центрального банку, як “кредитора останньої інстанції”12.
Останньою перевагою перехідного режиму, запропонованого Мізесом, є те, що останній крок по введенню повністю справжніх грошей, 100 відсоткового золотого стандарту, буде простим і безболісним. На жаль, цей фінальний крок може мати місце тільки після того, як сама Швейцарія вирішить відновити золоту основу швейцарського франка13. Але як тільки швейцарський франк буде знову визначений у точно зазначеній кількості золота, скажімо, як одна тисячучотирьохсота частина тройської унції, Українська Конвертаційна Агенція потім конвертує свої резерви в швейцарських франках в золото за курсом 1400 швейцарських франків за тройську унцію і розрахує золотий вміст нової золотої української гривні14. Після цього вона (Конвертаційна Агенція) використає це золото для оплати всіх своїх гривневих банкнот і закриється. Щоправда, оскільки все Українське суспільство думає і розраховується в гривнях, було б слушно, щоб, перш ніж оплачувати золотом свої паперові гривневі банкноти, Конвертаційна Агенція відкарбувала все отримане золото в монети, деноміновані у гривнях. Ця одноразова операція з карбування монет може бути оплачена спеціальним фондом, створеним на відсотки, зароблені Конвертаційною Агенцією на своїх резервах у швейцарських франках. Насправді неважливо чи зробить вона таким чином, або виплатить золото зливками або монетами, деномінованими у швейцарських франках, залишивши одержувачам можливість організувати за свій рахунок приватне карбування монет із золотих зливків будь-яких вибраних розмірів і найменувань. Важливо, щоб суспільство вступило у фізичне володіння золотими монетами і освоїлося з їх використанням. Індивідуальні власники гривні потім вирішать, яку частину своїх готівкових балансів залишити у формі золотих монет, а яку частину тримати у формі миттєво конвертованих у золото фінасових інструментів, таких як банкноти або поточні депозити. Останні будуть представляти собою буквально грошові сертифікати, які будуть функціонувати, як еквівалент справжнього золота при обміні і будуть підтверджувати, що ті, хто прийняв їх в обмін, отримують фактичне право власності на точну кількість золота, зазначену в сертифікаті. Для того, щоб ці банкноти і депозити працювали як справжні права власності на золото, установи, що їх випускають, зобов'язані законом тримати 100-відсотковий запас золотих резервів усіх своїх зобов'язань15.
Звичайно, критики справжніх грошей невпинно нагадують нам, що навіть золотий стандарт може бути скасований, якщо уряд (краще сказати - політики) вирішать більше не підкорятися “правилам гри”. Але це заперечення абсолютно порожнє, тому що так можна заперечити будь-якій реформі, спрямованій на відновлення ринкової економіки та економічних розрахунків. Державні структури можуть в майбутньому вибрати встановлення тотального контролю над цінами чи знову колективізувати засоби виробництва. Всі ці порушення “правил гри”, або, більш точно, прав на приватну власність і свободу обміну, безсумнівно занурять економіку знову в хаос розрахунків. Суть в тому, що справжні гроші також є фундаментальною інституціональною вимогою економічних розрахунків, яка може бути знищена при порушенні державою прав власності. Але це означає, що їх відновлення та збереження є обов'язковим, якщо нація хоче вижити і процвітати.
Література.
Allais, Maurice, 1987. “The Credit Mechanism and Its Implications”. In Arrow and the Foundations of the Theory of Economic Policy, George R. Feiwel, ed., pp. 491–561. New York: New York University Press.Bordo, Michael D., and Anna J. Schwartz. 1987. “The Importance of Stable Money: Theory and Evidence”. In The Search for Stable Money: Essays on Monetary Reform, James A. Dorn and Anna J. Schwartz, eds., pp. 53–72. Chicago: University of Chicago Press.
Bresciani-Turroni, Costantino. [1937] 1968. The Economics of Inflation: A Study of Currency Depreciation in Post-War Germany, Millicent E. Savers, trans. London: George Allen & Unwin, Ltd.
Cagan, Phillip. 1989. “Monetarism”. In The New Palgrave: Money, John Eatwell, Murray Milgate, and Peter Newman, eds., pp. 195–205. New York: W.W. Norton & Company, Inc.
Carrington, Samantha. 1992. “The Remonetization of the Commonwealth of Independent States”. AEA Papers and Proceedings 82 (May): pp. 22–26.
De Soto, Jesús Huerta. 1995. “A Critical Analysis of Central Banks and Fractional/ Reserve Free banking from the Austrian Perspective”. The Review of Austrian Economics 8, no. 2: pp. 25–38.
____. 1997. A Critical Note on Fractional/Reserve Free banking, unpublished MS. Guyot, Erik. 1997. “Hong Kong’s Rates Rise, Prompting Fears of Slowdown”. In The Wall Street Journal 230 (September 10), p. A16.
Hanke, Steve H., and Kurt Schuler. 1993. “Currency Boards and Currency Convertibility”. In The Cato Journal 12 (Winter): pp. 687–705.
____, and Kurt Schuler. 1993. “Currency Boards and Currency Convertibility”. The Cato Journal 12 (Winter): pp. 687–705.
Hayek, F.A. [1935] 1967. Prices and Production, 2nd ed. New York: Augustus M. Kelley.
____. 1978. Denationalisation of Money — The Argument Refined. London: The Institute of Economic Affairs.
Heilperin, Michael A. [1939] 1978. International Monetary Economics. Philadelphia: Porcupine Press.
Hoppe, Hans-Hermann, Jörg Guido Hülsmann, and Walter Block. 1998. “Against Fiduciary Media”. The Review of Austrian Economics 11, no. 1: pp. 15–50.
Humpage, Owen F. 1995. “A Mexican Currency Board?” Federal Reserve Bank of Cleveland Economic Commentary (March 15).
____, and Jean M. McIntire. 1995. “An Introduction to Currency Boards”, Federal Reserve Bank of Cleveland Economic Review 31 (2nd Quarter): pp. 2–11.
Laffer, Arthur. 1980, Reinstatement of the Dollar: The Blueprint. Rolling Hill Estates, Calif.: A.B. Laffer Associates.
Maltsev, Yuri N. 1990. “The Maltsev One-Day Plan”. The Free Market 8 (November): p. 7.
Marget, Arthur W. [1938–42] 1996. The Theory of Prices: A Re-Examination of the Central Problems of Monetary Theory, 2 vols. New York: Augustus M. Kelley. McKinnon, Ronald I. 1991. “Financial Control in the Transition from Classical Socialism to a Market Economy”. Journal of Economic Perspectives 5 (Fall): pp. 107–22.
Meltzer, Allan H. 1987. “Monetary Reform in an Uncertain Environment”. In The Search for Stable Money: Essays in Monetary Reform, James A. Dorn and Anna J. Schwartz, eds., pp. 201–20. Chicago: University of Chicago Press.
____. 1993a. “The Benefits and Costs of Currency Boards”. The Cato Journal 12 (Winter): pp. 707–10.
____. 1993b. “Monetarism”. In The Fortune Encyclopedia of Economics, David R. Henderson, ed., pp. 128–34. New York: Warner Books, Inc.
Miles, Marc A. 1984. Beyond Monetarism: Finding the Road to Stable Money. New York: Basic Books.
Mises, Ludwig von. 1952. “Summary Statement”. In Defense, Controls, and Inflation: A Conference Sponsored by the University of Chicago Law School, Aaron Director, ed., pp. 331–35. Chicago: University of Chicago Press.
____. 1966. Human Action: A Treatise on Economics, 3rd ed. Chicago: Henry Regnery Company.
____. 1978. On the Manipulation of Money and Credit, Percy L. Greaves, ed., Bettina Bien Greaves, trans. Dobbs Ferry, N.Y.: Free Market Books.
____. [1952] 1981. The Theory of Money and Credit. Indianapolis, Ind.: Liberty Classics.
____. 1990. Economic Calculation in the Socialist Commonwealth, S. Adler, trans. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
Reimann, Guenter. 1939. The Vampire Economy: Doing Business under Fascism. New York: The Vanguard Press.
Reisman, George. 1979. The Government against the Economy. Thornwood, N.Y.: Caroline House Publishers, Inc.
Rothbard, Murray N. 1992. “How and How Not to Desocialize”. The Review of Austrian Economics 6, no. 1: pp. 65–77.
____. 1993. Man, Economy and State: A Treatise on Economic Principles, 2nd ed. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
Sachs, Jeffrey. 1992. “Privatization in Russia: Some Lessons from Eastern Europe”. AEA Papers and Proceedings 82 (May): pp. 43–48.
____. 1993. Poland’s Jump to the Market Economy. Cambridge, Mass.: The MIT Press. Salerno, Joseph T. 1982. “The Gold Standard: An Analysis of Some Recent Proposals”. Cato Institute Policy Analysis (September 9).
____. 1987. “Gold Standards: True and False”. In The Search for Stable Money: Essays on Monetary Reform, James A. Dorn and Anna J. Schwartz, eds., pp. 241–55. Chicago: University of Chicago Press.
____. 1991. “Two Traditions in Modern Monetary Theory: John Law and A.R.J. Turgot”. In Journal des Economistes et des Etudes Humaines 2 (June/September): pp. 337–80.
____. 1994. “Ludwig von Mises’s Monetary Theory in Light of Modern Monetary Thought”. The Review of Austrian Economics 8, no. 1: pp. 71–115.
____. 1997. “Monetary Neutrality vs. Monetary Calculation: The Problem of Deflation”. Austrian Scholars Conference Working Paper, 27. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
Sapsford, Jathon. 1997. “Japan’s Banks Will Keep Asian Spigot Flowing and Help Avoid Credit Crunch”. The Wall Street Journal 230 (September 8): p. A15.
Schuler, Kurt. 1996. Should Developing Countries Have Central Banks? Currency Quality and Monetary Systems in 155 Countries. London: Institute of Economic Affairs.
____, George Selgin, and Joseph Sinkey, Jr. 1991. “Replacing the Ruble in Lithuania: Real Change Versus Pseudoreform”. Policy Analysis 163 (October 28). Washington, D.C.: The Cato Institute.
Selgin, George. 1991. Praxeology and Understanding: An Analysis of the Controversy in Austrian Economics. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
____. 1992. “The ECU Could Stabilize Eastern Currencies”. The Wall Street Journal (January 9), p. A12.
____. 1995. “The ‘Productivity Norm’ vs. Zero Inflation in the History of Economic Thought”. History of Political Economy 27 (1995): pp. 705–35.
Додаток 1.
