понеділок, 10 вересня 2012 р.
субота, 30 червня 2012 р.
Залиште виробництво грошей ринку
Залиште виробництво грошей ринку
Mises Daily : Monday, May 14, 2012 by Jeffrey M. Herbener
Письмове свідчення перед під-Комітетом Комітету Внутрішньої Грошової Політики і Технологій Фінансових Послуг, Палата Представників Конгресу США, 8 травня 2012 року]
У засадничій статті, опублікованій в 1920 році, Людвіг фон Мизес показав, що існує тільки один тест на те, чи представляє виробництво чого-небудь вигоду для суспільства в найзагальнішому сенсі.[1] Воно повинне продемонструвати, що ресурси мають більшую цінність, коли використовуються для виробництва товару, щоб задовольнити переваги деяких людей, чим коли вони використовуються для виробництва іншого товару для задоволення переваг інших людей. Виробництво, надане ринку, успішно проходить тест на вигоди-втрати соціально корисного виробництва.
Для того, щоб Тиму Куку дістати комп'ютерні чіпи, екрани, робочу силу і інші ресурси для виробництва iPad-ів, він повинен був перекупити їх у інших підприємців, які могли б використати їх для виробництва інших товарів. Несучи витрати виробництва, компанія Appl Inc. компенсує власникам ресурсів цінність інших товарів, які вони могли б зробити для задоволення інших груп споживачів. Компанія Appl потім використовує ці ресурси для виробництва iPad-ів, які споживачі її товарів цінують вище, що підтверджується зростанням прибутку компанії Appl Inc., більш ніж достатнім для покриття її витрат.
Тест на вигоди-втрати застосовується для усього виробництва на ринку, включаючи видобування золота і карбування монет. Золото-видобувна компанія працюватиме, коли прибули від продажу її продукції перевищують вартість купівлі усіх ресурсів, необхідних для підтримки виробництва Ця компанія забирає робочу силу, гірничо-видобувне устаткування, землю і інші ресурси від застосування в тих галузях, які споживачі вважають менш цінними, і застосовує їх в золото-видобувній промисловості, яку споживачі вважають ціннішою. Компанія по карбуванню монет працюватиме, якщо прибутки від продажу її послуг в сертифікації золота перевищуватимуть вартість усіх ресурсів, необхідних для підтримки виробництва. Ця компанія забирає робочу силу, устаткування для карбування, землю і інші ресурси від застосування в тих галузях, які споживачі вважають менш цінними, і застосовує їх для карбування монет, яке споживачі вважають ціннішим.
Як і виробництво усіх інших товарів, виробництво грошей, надане ринку, регулюється прибутками і втратами. Додаткові гроші робляться, коли попит на гроші зростає або коли попит на інші товари, вироблювані з тих же ресурсів, зменшується. Якщо попит на гроші зросте, вартість золотих монет підвищиться. Компанії, що займаються карбуванням монет, збільшать виробництво, щоб отримати збільшений прибуток. Коли вони збільшать пропозицію сертифікаційних послуг, їх ціна впаде; а оскільки вони (компанії, котрі карбують) збільшать свій попит на ресурси для сертифікації золота, ціна ресурсів зросте і прибуток впаде. Якщо попит на інші товари впаде, ціни на ресурси, необхідні для виробництва (тобто карбування), впаде. Компанії, що займаються карбуванням монет, збільшать виробництво, щоб отримати збільшений прибуток, і, поступаючи таким чином, знижують прибуток, що призводить до припинення виробництва. Таким чином виробництво грошей на ринку є соціально оптимальним.[2]
Тест на вигоди-втрати також застосовується до виробництва грошових сертифікатів на ринку.[3] Грошові сертифікати є правом власності на гроші, випущені банком, і вони служать в якості замінника (вказаних в них) грошей. Люди можуть визнати зручним і безпечним використання банківських поточних рахунків замість товарних грошей при торгових операціях. Банки засновуватимуть (відкриватимуть) і підтримуватимуть поточні рахунки для клієнтів-споживачів, якщо останні погоджуються платити за таку послугу і ця плата генерує прибуток, достатній для покриття витрат на обслуговування цих рахунків. Якщо попит на поточні рахунки зростає, то тоді банки розширюватимуть надання такої послуги, щоб отримувати прибуток. У міру того, як вони (банки) збільшують пропозицію по наданню послуги обслуговування поточних рахунків, плата за обслуговування зменшуватиметься. А у міру того, як банки збільшують попит на ресурси для обслуговування поточних рахунків, їх (ресурсів) ціна зростатиме. Як наслідок, прибуток зменшуватиметься і додаткове виробництво (послуг з відкриття поточних рахунків) припиниться на соціально прийнятному рівні.
Тест на вигоди-втрати також застосовується до фінансового посередництва. Банки виконують фукцію посередника на кредитних ринках, займаючи у сберігачів і позичаючи інвесторам. Вони забезпечують послуги об'єднання заощаджень, перевірки кредитоспроможності інвесторів, і несуть ризики несплати позик. Якщо клієнти банків знаходять ці послуги цінними, вони бажатимуть прийняти кредитні ставки для тих, що займають банку, нижче, ніж інвестори бажають платити банку при позиці. Банки надаватимуть фінансові посередницькі послуги, якщо вигоди, зароблені на різниці процентних ставок будуть досить великими, щоб покрити витрати на виробництво таких послуг. Якщо попит на ці послуги зростає, банки збільшуватимуть їх виробництво. Їх збільшений попит на позики від ощадливих людей і (збільшена) пропозиція інвесторам зменшить різницю процентних ставок. Їх збільшений попит на ресурси підніме їх ціну. Прибуток зменшиться і додаткове виробництво припиниться на соціально прийнятному рівні.
Підпорядковувавши усе виробництво, включаючи виробництво грошей і банківську сферу, тесту на вигоди-втрати, ринок так змінює інтегровану систему виробництва, що економічно оптимізує використання усіх ресурсів для суспільства в найширшому сенсі.
Грошова інфляція і розширення кредитного ринку
Еластична валюта руйнує цілісність виробництва на ринку, будучи чужим елементом для тесту на вигоди-втрати. Еластична валюта має дві характерні риси: центральний банк, наділений правом випускати фальшиві паперові гроші (якими примушують користуватися у наказовому порядку, примусово, відповідно до спеціально прийнятого “законом”) і комерційні банки, яким надано право випускати фідуціарні засоби.[4] Виробництво фальшивих паперових грошей не може регулюватися вигодами-втратами. У цій системі завжди вигідно робити (друкувати) більше “грошей”. У 2012 році середня вартість однієї банкноти Федеральної Резервної Системи з 5.8 мільярдів доларів, що були в обігу, складала 0.091 долара.[5] Тобто, прибуток приблизно в 5.9 долара виходить при друці однієї 5-доларової банкноти. Якби ФРС продовжувала друкувати банкноти системи з частковим резервуванням (сучасна банківська система - прим. перекладача), то врешті-решт ціна на початкові ресурси зросла б так, що стала б коштувати більше 5 доларів для друкування 5-доларової банкноти. Тоді ФРС могла б перейти на (все ще вигідний) друк 50-доларових банкнотів і так продовжувати до безкінечності, що ми і спостерігаємо в гіперінфляційних ситуаціях, як в Зимбабве (зараз) (чи в Україні на початку 90-х років 20 століття - прим. перекладача). Щоб уникнути руйнівної дії гіперінфляції, виробництво фальшивих паперових грошей повинне регулюватися політикою, правилами, які є довільними, випадковими і не пов'язаними з економічною оптимізацією в найзагальнішому сенсі.
Виробництво фідуціарних засобів не може регулюватися вигодами-втратами.[6] Фідуціарні засоби є правом викупу на гроші, які фракційно (частково) підтримуються резервом грошової маси. Банки випускають фідуціарні засоби, створюючи (надаючи) позики (кредити). Наприклад, клієнт оформляє в місцевому банку кредит на купівлю автомобіля в сумі 25000 доларів. Якщо банк згоден надати кредит, то він записує на рахунок клієнта 25000 доларів. Цей кредит генерує банку прибуток у вигляді відсотків по кредиту, оскільки витрати банку на випуск фідуціарних засобів (виділення кредиту) незначні. Якщо банк випускає все більше фідуціарних засобів, видаючи кредити, оскільки це вигідно банку, він (банк) стане неліквідним і неплатоспроможним і впаде. Щоб уникнути такого руйнування, банк повинен регулювати свій випуск фідуціарних засобів політикою, правилами, які є довільними, випадковими і не пов'язаними з економічною оптимізацією в найзагальнішому сенсі.
Адвокати (захисники) еластичної валюти усвідомлюють, що її виробництво не може підкорятися, не кажучи вже про те, щоб витримати, тесту на вигоди-втрати. Як писав Ф.А.Хайек:
У історії немає виправдання для існуючого положення монополії держави на випуск грошей. Такий випуск грошей (державою) ніколи не пропонувався на основі того, що держава надасть нам кращі гроші, ніж хто-небудь.[7]
Адвокати (захисники) еластичної валюти просто заявляють, вона (еластична валюта) може досягти бажаного результату, якого система товарних грошей і грошових сертифікатів досягти не може. Є три такі твердження стосовно еластичної валюти. Перше - вона може підтримувати стабільний рівень цін. Друге - вона може запобігти ціновій дефляції. І третє - вона може прискорити економічне зростання.
Підтримка стабільності цін
Немає ніякої соціальної вигоди від підтримки стабільного рівня цін. Передбачуваною вигодою видається те, що стабільність цін запобігає перерозподілу багатства між кредиторами і боржниками і між робітниками і капіталістами. Але така ситуація (відсутність перерозподілу) припускає, що підприємці не будуть в змозі сприймати зміни в купівельній спроможності грошей. Підприємці можуть заробити прибуток і уникнути втрат, сприймаючи такі зміни просто як зміни в цінах інших товарів. Якщо вони сприймають загальне зростання цін на товари, то вони збільшують свій попит на поточні ресурси, пропонуючи поточну зарплату. Аналогічним чином, кредитори наполягатимуть на більш високих поточних ставках. Еластична валюта додає ще один вимір в невизначеність змін купівельної спроможності грошей. Це робить завдання підприємця більш, а не менш, важким.
У крайніх випадках, еластична валюта може призвести до неконтрольовано нестабільних цін, які паралізують ухвалення рішень підприємцями і руйнують виробництво на ринку. Будучи регульованою вигодою, виробництво товарних грошей реагує тільки на зміни в запитах людей. Якщо запит на гроші зростає, результуюче зростання в купівельній спроможності грошей призведе до виробництва більшої кількості грошей і стримає ціни, що падають. Помірна цінова дефляція упродовж тривалого часу в ринковій економіці є складовою частиною її економічно вигідного виробництва.
Більше того, на практиці захисники стабільності цін ставлять своєю метою інфляцію цін приблизно в 2 відсотки в рік. Але, якщо підприємці можуть підлаштувати свої очікування, щоб впоратися з 2-відсотковою річною інфляцією цін в системі з еластичною валютою, тоді безперечно вони зможуть належним чином сприйняти і впоратися і з 2-відсотквою річною дефляцією цін в системі з товарними грошима.[8]
Кінець кінцем, два періоди найбільш швидкого економічного зростання в історії Сполучених Штатів були в 1820-1850 і 1865-1900 роках. У кожному з цих періодів купівельна спроможність долара приблизно подвоювалася.[9]
Запобігання дефляції цін
Немає ніякої соціальної вигоди від запобігання дефляції цін. Є два аргументи для заперечення. Першою передбачуваною вигодою є те, що якщо ціни починають падати, у людей формується очікування, що вони і далі падатимуть і люди відкладатимуть сьогоднішні витрати, що штовхає ціни вниз ще більше, що посилює дефляційні очікування. Колапс витрат пригноблює виробництво і зайнятість. Але спадаюча спіраль цін є просто логічним наслідком припущення про очікування усередині формальних економічних моделей. Якщо ви припускаєте, що агенти, котрі працюють в економічній моделі, зазнають від очікувань, які є такими, що самопопосилюються, тоді модель робитиме спадаючу спіраль. Але люди у реальному світі можуть отримати послуги або товари, купуючи їх. Вони в деякій точці вибирають купувати товар навіть, якщо вони очікують, що його ціна і далі падатиме. Це трапляється щодня на ринках споживчої електроніки, коли люди купують таблет-компьютери, мобільні телефони і так далі, знаючи, що в майбутньому ціни будуть нижчі, а якість вища.
Через те, що існує попит на товари і при цьому спекуляція на цінах - чи чекають люди їх зростання, падіння або постійністі - дає прибуток і уникає втрат за рахунок точного передбачення рівня майбутніх цін. Якщо люди припускають значно меншу ціну за товар в майбутньому і відкладають свій сьогоднішній попит на нього, то ціна швидко падає до рівня, який вони чекали і тоді вони купують цей товар. Спекуляція (роздум про ціни) рухає ціни раніше, ніж вони рухалися б без спекуляції, але не далі, чим вони рухалися б без неї. Це відбувається щодня на фінансових ринках, коли спекулянти рухають ціни вгору і вниз без генерування висхідних або низхідних спіралей.
Другою передбачуваною перевагою є те, що дефляція штовхає вниз ціни на продукцію, що випускається, а ціни на початкові ресурси більш інертні; тому прибуток випаровується і підприємці урізують виробництво і звільняють робітників. Але підприємці вибирають таку міру інертності цін, яку віддають перевазі їх споживачі і найняті робітники. У багатьох випадках споживачі вважають за краще, щоб ціни на товари залишалися стабільнішими щодня або кожну годину або кожну хвилину замість того, щоб мінятися з кожним зростанням або падінням попиту. У інших випадках покупці віддають перевагу повній гнучкості цін. Підприємці можуть заробити прибуток і уникнути втрат, задовольняючи ці переваги. У багатьох випадках робітники вважають за краще, щоб їх зарплати були встановлені на період, погоджений з підприємцями замість того, щоб міняти їх щодня або щогодини з кожною зміною попиту на товари, які вони (робітники) допомагають виробляти. У випадках, коли робітники бажають більшої гнучкості своєї компенсації, підприємець створить резерв в підприємницькій частині їх компенсації. Коли обставини зміняться, в інтересах кожного змінити загальні умови. Підприємці пропонують великі знижки на свої товари, коли попит постійно падає. Вони переглядають контракти з робітниками і іншими постачальниками початкових ресурсів, коли накопичуються втрати. У такий спосіб міра інертності цін на ринках може змінюватися для того, щоб уникнути несприятливих наслідків.
Більше того, підприємці заробляють прибуток і уникають втрат, передбачаючи ці зміни. Якщо вони (підприємці) припускають падіння цін на свою продукцію, то вони зменшують свій попит на поточні початкові ресурси, тим самим штовхаючи ціни вниз. Коли ціни на вироблювану продукцію і ціни на початкові ресурси падають разом, прибуток і виробництво підтримуються (на прийнятному рівні). Симетричний процес відбувається під час інфляції цін. Якщо вони (підприємці) припускають підвищення цін на свою продукцію, то вони збільшують свій попит на поточні початкові ресурси, тим самим штовхаючи ціни вгору. Коли ціни на вироблювану продукцію і ціни на початкові ресурси ростуть разом, прибуток і виробництво підтримуються (на прийнятному рівні).
Навіть якщо ціни на початкові ресурси, які купують підприємці, продовжують інертно падати, то така дія на їх прибуток і виробництво ослаблюється падінням в ціні активів, якими вони володіють. Ринкова цінність їх активів підлаштовується до такого падіння за рахунок падіння цін на їх вироблювану продукцію, оскільки інвестори зменшують свій попит на заявки на ці активи на фінансових ринках. Падіння в ціні цих активів відновлює прибутковість виробництва. Підприємці, що мають особливо розвинене почуття передбачення падіння цін на свою продукцію, інвестуватимуть достатній власний капітал у свої підприємства для того, щоб ослабити удар і мати час для компенсації за рахунок цін на свої початкові ресурси.
Економіст Університету Каліфорнії в Лос Анжелесе Ендрю Аткинсон (Andrew Atkinson) і економіст Федерального Резервного Банку в Минеаполисе Патрік Кехоу (Patrick Kehoe) в статті в журналі American Economic Review в 2004 році показали, що немає ніякого зв'язку між дефляцією і депресією.[10] Переглядаючи фактичні відомості по 17 країнам за більш ніж 100 років вони дійшли (такого) висновку:
Великий історичний огляд виявляє більше періодів дефляції з розумним (прийнятним) зростанням, чим періодів з депресією, і набагато більше періодів з інфляцією, чим періодів з дефляцією. Загалом, дані врешті-решт показують, що немає ніякого зв'язку між дефляцією і депресією.[11]
Навіть у разі Великої Депресії вони виявили, що в усіх 16 країнах, для яких є дані про те, що вони зазнавали дефляції, тільки в 8 з них спостерігалася депресія. А взаємозв'язок між дефляцією і депресією не був статистично істотним. Для усіх періодів, починаючи з 1820 року для деяких країн, 63 з 73 дефляційних епізодів не мали депресії, а 21 з 29 депресій не мали дефляції. Вони написали: “В широкому історичному контексті, за винятком Великої Депресії, свідоцтво того, що дефляція і депресія взаємопов'язані, практично зникає”.[12]
Розглянувши дані по усіх періодах, вони виявили, що “1-відсоткове падіння в інфляції асоціюється з падінням реального зростання в середньому тільки на 0.08 пункту, скажімо, з 3.08 до 3.00”[13]
І, нарешті, коли вони розбили дані на два періои: до Другої Світової Війна і після Другої Світової Війни, вони виявили сильнішу кореляцію між дефляцією і депресією для раннього періоду, ніж кореляцію між інфляцією і депресією в пізньому періоді.
Стимулювання економічного зростання
Немає ніякої соціальної вигоди від спроб прискорити економічне зростання. Очікуваною вигодою є те, що монетарна інфляція через розширення кредитів створює структуру капіталу в економіці більше заповнену, ніж в інакшому випадку. Монетарна інфляція і розширення кредитів генерують цикл підйому-спаду, а не економічне зростання.[14]
Структура капіталу економіки є стадіями виробництва від видобутку необроблених матеріалів до виробництва проміжних інвестиційних товарів і, потім, до виробництва споживчих товарів. Залізо (руда) видобувається з надр, потім робиться сталь, потім деталі корпусу автомобіля, потім автомобіль збирається. У ринковій економіці не тільки кожний виробничий процес виправдовується тестом на вигоди-втрати, але і вся структура капіталу задовольняє міжчасовим або часовим перевагам людей. Та міра, до якої вони бажають відкласти своє поточне споживання, сберігаючи та інвестуючи для вибудови капіталоємності всередині структури капіталу для того щоб отримати більше і кращих споживчих товарів у майбутньому, і задовольняється (досягається) на ринку.
Якщо люди сильно бажають сьогоднішнього споживання замість майбутнього споживання, тоді плата, яку вони дають сьогоденню, тобто ставки кредитування, будуть високими, а кількість їх заощаджень і інвестицій буде маленькою, а їх (людей) споживання буде великим. Лише невелике число інвестиційних проектів буде прибутковим; тому структура капіталу не вибудовуватиметься екстенсивно. Якщо люди знижують свої часові переваги, то тоді ставки кредитування падають, і вони (люди) зберігатимуть (заощадживатимуть) і інвестуватимуть більше, а в поточний час споживати менше. Маючи більше ресурсів у своєму розпорядженні, підприємці будуватимуть структуру капіталу більше інтенсивно. Велика продуктивність розширеної структури капіталу призведе до виробництва більшої кількості і кращих споживчих товарів. Це і є процес економічного зростання. І, як і при інших аспектах виробництва в ринковій економіці, люди отримають таке економічне зростання, якому вони віддають перевагу.
Розширення кредитів опускає ставки кредитування нижче тих рівнів, які визначені часовою перевагою людей і збільшує фонди для інвестування за межі, визначені перевагами людей на заощадження. Коли позичальники витрачають додаткові гроші, вони підвищують ціни (готові платити велику ціну) за товари, які вони купують. Ціни на будинки і автомобілі, наприклад, піднялися із-за додаткового попиту, створеного можливим за рахунок розширення кредитів. Ціни на засоби виробництва також ростуть із-за додаткового попиту підприємців, який став можливий завдяки розширенню кредитів. Ціни на автозаводи, лісопилки ростуть і засоби виробництва в структурі капіталу використовуються для виробництва товарів в областях, що розвиваються, залізорудних шахтах, лісозаготівельних територіях і так далі.
Монетарна інфляція за рахунок розширення кредитів робить можливим для позичальників просити більше активів і при цьому позикодавці не зменшують запити на інші товари. Тому підвищення цін на активи збільшує прибутковість їх виробництва в той час, як прибутковість інших товарів не падає. Звільняється недостатньо ресурсів від виробництва інших товарів, щоб завершити усі проекти, які розширення кредитів зробило прибутковими. У ринковій монетарній системі потрібна кількість ресурсів робиться доступною тому, що збільшення пропозицій кредитування може бути здійснене тільки за рахунок заощаджень людей і меншого споживання. Додаткові інвестиційні проекти, зроблені прибутковими за рахунок збільшення заощаджень, урівноважуються проектами, які перестають бути прибутковими внаслідок зменшеного споживання. Але в системі з еластичною валютою нарощування капіталоємності і інших інвестиційних проектів, профінансованих за рахунок розширення кредитів, не узгоджується із задоволенням людських часових переваг. Нарощування структури капіталу під час буму є нестійким. Воно закінчується ліквідацією цього нарощування під час спаду.
Тим чинником, який призводить до закінчення буму, є переустановлення людських часових переваг і переваг на збереження. Люди роблять це через платежі (витрачання) своїх прибутків. Кредит, створений під час буму, витрачається позичальниками для купівлі товарів, будинків, заводів і так далі. Підприємці, які роблять ці товари, потім отримують ці нові гроші, як винагороду за продажу цих товарів. Вони платять виробникам, для того, щоб купити ресурси, використовувані для виробництва цих товарів. Ці нові гроші потім є прибутком для виробників. Люди витрачають свій прибуток для задоволення своїх переваг, включаючи часові переваги. Вони вважають за краще зберігати тільки частину свого прибутку. Хоча уся кількість нових випущених грошей починає збільшувати пропозиції кредитів, тільки частина їх використовується, як пропозиції кредиту. Монетарна інфляція і розширення кредиту працюють проти людських часових переваг, а ринкова економіка працює для задоволення людських переваг.
Іншим чинником, працюючим проти підтримки буму, є те, що, чим довше триває кредитне розширення, тим ризикованішими стають проекти і тим менш кредитоспроможними стають позичальники. Як фінансові посередники, банки оптимізують надання кредитів на отримання найбільших прибутків, на обслуговування безпечніших проектів і найбільших кредитних ставок, і на обслуговування найбільш кредитоспроможних позичальників. Розширений кредит повинен розширюватися і призводити до менших прибутків, менш безпечних проектів і до низьких кредитних ставок, і до менш кредитоспроможних позичальників. Якщо монетарна інфляція і розширення кредиту триває достатньо довго, інвестори відмовляються прийняти додаткові ризики і розпродають виробничі лінії, що розширилися під час буму. Оскільки ціни активів в надійніших проектах цінуватимуться більше разом з цінами проектів з менш надійними проектами, інвестори в надійніших проектах також втрачатимуть надбання, якщо вони продовжуватимуть утримувати свої інвестиції.
Як тільки люди відновлюють ставки кредитування і ціни на активи до рівнів, які віддзеркалюють їх переваги, починають проявлятися певні лінії виробництва, в яких помилкові інвестиції були зроблені у вибудовуванні структури капіталу під час буму. Спад складається з переконфігурації помилково сформованих структур капіталу для найкращого задоволення людських переваг. Помилково проінвестовані активи мають бути продані підприємцям в лініях виробництва, які доведуть свою прибутковість. Трудові ресурси повинні перерозподілитися від ліній, що виникли під час буму, у виробництво, підтримане людськими перевагами. Як і у разі усіх виробничих рішень, ці зміни можуть бути зроблені найекономічніше виправданим способом підприємцями, що заробили прибуток в результаті свого перевершуючого передбачення в задоволенні переваг і в результаті втрат підприємців, що мали погане передбачення.
Еластична валюта є причиною фінансової кризи і економічного спаду. Приберіть її з ринкової системи товарних грошей і грошових сертифікатів і не буде ніяких криз і спадів. Залишкові коливання бізнесу не виправдовують державного втручання для вирішення соціальних проблем, пов'язаних з кризами і спадами.
Оскільки монетарна система стала більш еластичною в Американській історії, буми і спади погіршали. George Selgin, William Lastrapes, і Lawrence White приходять до висновку у своїй робочій статті інституту Като в 2010 році ( 2010 Cato Working Paper), що сучасні дослідження показують, що ФРС не виконала своєї первинної мети.
Selgin, Lastrapes, і White узагальнюють свої відкриття властивостей ФРС наступними словами:
Грунтуючись на широкому діапазоні сучасних емпіричних досліджень, ми знаходимо наступне: (1) Уся історія ФРС (з 1914 року по теперішній час) характеризується швидше більшими симптомами монетарної і макроекономічної нестабільності, ніж десятиліття, що передували створенню ФРС. (2) В той час, як ФРС поза сумнівом поліпшила свої показники після Другої Світової війни, навіть її післявоєнні показники точно не перевершили показників її поза сумнівом невдалого попередника Національної Банківської Системи до Першої Світової війни. (3) Деякі пропоновані альтернативні рішення (зміни) могли б позитивно працювати краще, ніж ФРС робить це нині. Ми приходимо до висновку, що необхідність систематичного дослідження альтернатив монетарній системі, що встановилася, є надзвичайно актуальною сьогодні, як і століття тому.[15]
Я згоден з їх висновками. Економічна теорія і історичні факти демонструють, що Центральний банк не дає ніякої вигоди суспільству в найзагальнішому сенсі. ФРС має бути скасована і заснована ринкова монетарна система товарних грошей і грошових сертифікатів.
Монетарна реформа
Метою монетарної реформи є зробити виробництво грошей таким, що підкоряється тесту на вигоди-втрати соціально вигідного виробництва. Виробництво грошей повинне стати складником ринкової економіки. Може бути декілька життєздатних шляхів переходу до системи ринкового виробництва грошей, але будь-який такий шлях повинен брати в розрахунок знамениту демонстрацію Карла Менгера, що об'єкт може тільки тоді піднятися, як гроші, у відповідності до того, що люди дійсно використовують, як товар, який має найширший торг. [16] Після такого переходу монетарна система, інтегрована в ринкову економіку, може почати працювати.[17]
Банкноти Федеральної Резервної Системи є грошима в американській економіці. Таким чином, найбільш прямий шлях встановити ринкову монетарну систему - це встановити, що банкнота Резервної Системи має право пред'явлення в обмін на товарні гроші. Найширше визнаними товарними грошима сьогодні є золоті монети. Тоді найпершим кроком в монетарній реформі є повернути банкнотам Федеральної Системи право на 100 відсотків резервування в золотих монетах.
Іншим кроком на цьому шляху до ринкової монетарної системи є встановлення 100 відсотків резервування грошима випущених банками фідуціарних засобів. Потроєння ФРС її балансу у відповідь на кризу 2008 року робить цю частину переходу легшою. Зараз банки тримають більше, ніж 100 відсотків резервів проти своїх депозитів. На початку квітня (2012 року) банки тримали всього 1587 мільярдів доларів у своїх резервах проти всього 1204 мільярдів доларів на депозитних рахунках. 50 мільярдів їх загальних резервів складалися з готівки, що зберігається, а 1537 мільярдів на балансі резервів на рахунках ФРС. Отже, банкам потрібно буде поповнити свої готівкові резерви до 100 відсотків своїх депозитних рахунків в сумі 1204 мільярди доларів за рахунок переводу своїх рахунків у ФРС в готівку.
ФРС може організувати цю необхідну готівку, продавши частину із понад 2 трильйонів доларів активів, які вона створила на своєму балансі під час кризи або надрукувавши ще банкнотів Федеральної Системи або деякою комбінацією цих двох способів. Як би то не було, щоб загальна вартість банкнотів Федеральної Системи відповідала моменту, коли депозитні рахунки на 100 відсотків резервовані готівкою, пред'явлена цінність усіх банкнотів Федеральної Системи може бути встановлена розрахунком відношення банкнотів Федеральної Системи до золотих запасів ФРС. Якщо для завершення такого переходу не треба робити ніяких змін запасах банкнотів Федеральної Системи тоді розрахунок міг бути виконаний таким чином. ФРС показує на своєму балансі від 18 квітня 2012 року 11.041 мільярда доларів в золотих резервах. Оцінені по курсу 42.22 долара за унцію ці резерви складають 261.5 мільйона унцій золота. На тому ж балансі ФРС показує 1100160 мільйонів доларів в обігу. Таким чином, обмінне співвідношення складе 4207 доларів за унцію золота. Проте, дійсний розрахунок може бути зроблений після того, як аудит ФРС і процес встановлення 100 відсоткового резервування готівкою, описаний вище, будуть завершені.[18]
Як тільки цей процес буде завершений, держава повинна дозволити приватне виробництво товарних грошей і грошових сертифікатів відповідно до загальних законів торгівлі. Золотовидобувні і такі, що займаються карбуванням золотих монет, компанії робитимуть товарні гроші, які люди зроблять вигідними своїм попитом. Для того, щоб заробити прибуток підприємці робитимуть монети з металу такої ваги і дизайну, які люди вважатимуть крщимии. Вони (підприємці) будуть прагутие понизити свої витрати, інвестувати і впроваджувати інновації, коли людський попит зробить це вигідним. Вчені занесли в хроніки багато історичних епізодів приватного виробництва монет. Нещодавно George Selgin у своїй книзі Хороші гроші (Good Money) розповів про виробництво приватного карбування монет в Англії у кінці 18-го і початку 19-го віків. Як він показує, приватне карбування монет процвітало, поки Британський уряд не оголосив його поза законом в 1821 році.[19]
Банки також повинні підпадати під загальні закони торгівлі, включаючи зберігання грошей, підтримуючи 100 відсотковий резерв грошей проти своїх грошових замінників. Банки зароблятимуть прибуток, роблячи кількість і типи грошових замінників, які задовольнятимуть людським запитам. Для того, щоб заробити прибуток, вони будуть прагнути понизити свої витрати, інвестувати і впроваджувати інновації, коли людський попит зробить це вигідним. Робота банківської системи із 100 відсотковим резервуванням описана в книзі Jesús Huerta de Soto Money, Banking, and Economic Cycles. Як він документально підтверджує, банки-зберігачі грошей процвітали в Амстердамі упродовж більше 100 років в 17-му і 18-му століттях.[20]
Висновки
Ніхто сьогодні не може описати конфігурацію товарних грошей і грошових сертифікатів, які підприємці можуть реалізувати, якщо буде дозволено працювати приватним підприємствам в їх виробництві так само, як ніхто не міг передбачити в 1900 році розвиток автомобільної промисловості в 21-м столітті або передбачити в 1950 році промисловість споживчої електроніки 21-го століття. Те, що ми знаємо - це що їх виробництво регулюватиметься прибутками і втратами і тому призводитиме до задоволення людських переваг. Монетарна інфляція і розширення кредиту нашої еластичної валютної системи будуть виключені і разом з ними будуть виключені буми і спади, які мучили нашу історію.
effrey Herbener викладає Экономікс в Grove City College.
opyright © 2012 by the Ludwig von Mises Institute. Передрук в цілому або частинами дозволено при вказівці повного посилання на оригінал.
Примітки та посилання.
[1] This is an implication of Mises's famous argument that central planners cannot economize the use of resources in society. See Ludwig von Mises, Economic Calculation in the Socialist Commonwealth (Auburn, Ala.: Mises Institute, 1990 [1920]) and Mises, Human Action, scholar's edition (Auburn, Ala.: Mises Institute, 1998 [1949]), pp. 685–711.An original article is here
[2] Mises wrote that making money production conform to profitability and not politics, "is not a defect of the gold standard; it is its main excellence," Human Action, p. 471.An original article is here
[3] On bank production of money certificates and credit intermediation, see Jesús Huerta de Soto, Money, Bank Credit, and Economic Cycles, trans. Melinda Stroup (Auburn, Ala.: Mises Institute, 2006 [1998]), pp. 1–36.An original article is here
[4] On elastic currency, see Murray Rothbard, The Case against the Fed (Auburn, Ala.: Mises Institute, 1994).An original article is here
[5] Bureau of Engraving and Printing. (moneyfactory.gov/uscurrency/annualproductionfigures.html). April 27, 2012.An original article is here
[6] On fiduciary issue and credit creation, see Murray Rothbard, The Mystery of Banking (Auburn, Ala.: Mises Institute, 2008 [1983]).An original article is here
[7] F.A. Hayek, Denationalization of Money, 2nd edition (London: Institute of Economic Affairs, 1978 [1974]), p. 7.An original article is here
[8] The annualize rate of increase in the purchasing power of the dollar from 1815–1850 was 2.24 percent and from 1865–1900 was 1.75 percent.An original article is here
[9] Murray Rothbard, A History of Money and Banking in the United States (Auburn, Ala.: Mises Institute, 2002), pp. 42–179.An original article is here
[10] Andrew Atkinson and Patrick Kehoe, "Deflation and Depression: Is There an Empirical Link," American Economic Review Papers and Proceedings 94 (May 2004): 99–103. They define deflation "as a negative average inflation rate" and depression "as a negative average real output growth rate." Ibid., p. 99.An original article is here
[11] Ibid., p. 102.An original article is here
[12] Ibid., p. 101.An original article is here
[13] Ibid., p. 102.An original article is here
[14] On the boom-bust cycle, see Mises, Human Action, pp. 535–583;de Soto, Money, Bank Credit, and Economic Cycles, pp. 265–395; F.A. Hayek, Prices and Production and Other Works (Auburn, Ala.: Mises Institute, 2008 [1931]); and Murray Rothbard, America's Great Depression (Auburn, Ala.: Mises Institute, 2000 [1963]).An original article is here
[15] George Selgin, William Lastrapes, Lawrence White, "Has the Fed Been a Failure?," Cato Working Paper Dec. 2010, p. 1.An original article is here
[16] Carl Menger, "On the Origin of Money," Economic Journal 2 (1892): 239–55; Peter G. Klein and George A. Selgin, "Menger's Theory of Money: Some Experimental Evidence," in John Smithin, ed., What Is Money? (London: Routledge, 2000), pp. 217–34.An original article is here
[17] On such monetary reform, see Rothbard, Mystery of Banking, pp. 247–268; Salerno, Money, Sound and Unsound, pp. 333–363; and de Soto, Money, Bank Credit, and Economic Cycles, pp. 736–745.An original article is here
[18] Data from Federal Reserve Statistic Releases: H.3 Aggregate Reserves of Depository Institutions; H.6 Money Stock Measures; and H.4.1 Factors Affecting Reserve Balances. April 19, 2012.An original article is here
[19] George Selgin, Good Money: Birmingham Button Makers, the Royal Mint, and the Beginnings of Modern Coinage, 1775–1821 (Ann Arbor: University of Michigan Press, 2008).An original article is here
[20] De Soto, Money, Bank Credit, and Economic Cycles, pp. 37–114. An original article is here
пʼятниця, 22 квітня 2011 р.
Дилемма инвестора
The Investor’s Dilemma[1]
Fiat currency forces even risk-averse investors to become speculators to one degree or another.
“Never sell Consols”, was the admonition of Mr. Forsyte in John Galsworthy’s novel The Forsyte Saga. Consols, short for Consolidated Stock, are bonds of the British government that were initially issued in 1751 to consolidate various debt issues of the British government. Consols were especially important in financing the Napoleonic Wars. “Perpetual annuities” with no maturity date, they were long considered the safest and soundest of all investments and, along with similar high-grade long-term bonds, were a foundation of the prosperity and comfort of propertied families (derisively called “coupon clippers”, because removing the interest coupons from their bonds was presumed to be their closest approximation to work) such as the fictional Forsytes.
Mr. Forsyte’s dictum worked through the end of World War II. Since then, his warning has been a prescription for penury. The reason, of course, has been the rejection of sound currency by the governments of the world in favor of officially sponsored inflating.
Inflating Forces Investors to Become Speculators
Investing was a relatively simple matter when the British pound, the U.S. dollar, and other currencies were defined as redeemable on demand in specific amounts of gold. Indeed, such currencies were generally believed to be “as good as gold”. High-grade bonds and similar instruments thus were even “better than gold”—they paid interest. The cost of living might go up or down with cycles of trade or of war and peace, but the longterm stability of prices seemed assured. Under a fully functional gold standard, long-term interest rates were quite stable through business cycles—interest rate fluctuations were far more pronounced in short-term rates—and high-grade bond prices fluctuated in a relatively narrow range. In this environment, all an investor needed to do was save up some money and lend it out at interest to borrowers who were likely to pay it back.
This has changed completely during the past half century. The record of the British Consols (yes, you can still buy them) illuminates how much. The 4-percent Consols traded above par as recently as 1945, when the wholesale price level in Great Britain was (believe it or not) nearly the same as it was when Wellington defeated Napoleon at Waterloo. Since then, the British pound (and that perpetual stream of interest income from Consols) has lost more than 95 percent of its purchasing power, and the 4-percent Consols were recently trading at about 75 percent of par.
This is an extreme example. Relatively few perpetual annuities such as British Consols have ever been issued—most high-grade bonds eventually mature and return 100 percent of par in terms of nominal currency, but the loss in purchasing power for these long-term investments over the past half century has rivaled that of Consols.
Chart 1 shows the long-term trend of the purchasing power of the dollar, which has decreased more than 90 percent since 1933. AIER has estimated that, through 2000, inflating cost savers in the United States more than half of the real wealth they had set aside and held in fixed-dollar claims. In 2001 dollars, these losses totaled more than $13 trillion.
Fixed-dollar claims, other than currency itself, earn interest income for their holders and interest rates on high-grade dollar instruments have for some time included an “inflation premium” over the 3-4 percent that was usual in the days of the unquestioned gold standard. However, that premium has often been less than adequate to compensate investors in fixed dollar claims for their losses in terms of purchasing power.
This is evident in Chart 2, which shows the cumulative value of $1.00 invested in 91-day U.S. Treasury bills from the end of 1950 through the end of the year 2000. Treasury bills are considered to be “riskless” in the sense that few doubt that the Treasury will redeem them (with dollars created out of “thin air” if need be) and because they are very short term there is little risk their market value will decrease. It is very unusual for the market value of Treasury bills to be less that what holders paid for them (and if it happens it is only by a very small amount and for a very short time). The rates on Treasury bills are usually comparable to what is available on savings accounts or money market funds, and similar risk-free holdings.
Also shown in Chart 2 are the cumulative values of that $1.00 adjusted for the cost of living as measured by the Consumer Price Index; the cumulative values after deducting income taxes each year (at an assumed tax rate of 35 percent); and the cumulative values after taxes and adjustment for the cost of living. The 50-year average rates of return on each cumulative value series are also shown in the chart. The $1.00 grew to almost $13.00 over the 50 year period, an average return of 5.2 percent. But inflation averaging 4 percent per year reduced that amount to less than $2.00 (in terms of 1950 purchasing power) and the annual return to 1.2 percent.
If the interest earned each year had been taxed as it was earned (at an assumed rate of 35 percent) then the holder would have had a little less than $6.00 in the year 2000, the purchasing power of which would have been only about $0.75 in terms of 1950 purchasing power. The double whammy of inflating and taxes means that anyone who continuously rolled over T-bills for the 50 years actually paid the Treasury twenty-five cents (1950 dollars) for the privilege of lending it one dollar!
Principal and Income
A corollary of the traditional notion that sound investing meant buying and holding high-grade, fixed-currency claims was that only the interest income from such holdings should be used to meet living expenses. The story is told of a female member of a “Proper Bostonian” family who was picked up by the police for street-walking. At the urgent family conference that followed, the head of the family asked:
“Emily, how could you do such a thing?”
“I needed the money,” she calmly replied.
“But your father took care of you in his will, why didn’t you use that money?”
“Why, that would be spending out of capital!”
The notion that spending principal is wrong, or at least shameful, would have been heartily endorsed by Mr. Forsyte. It was okay to spend the interest but “Never sell Consols.” Chronic, officially sponsored inflating has changed this ancient principle of investing too, although it continues to be enshrined in trust indentures, and (most outrageously) in the tax code, which taxes as income the portion of interest received and realized capital gains that do no more than offset the losses in purchasing power from depreciation of the currency in which they are measured.
As mentioned above, interest rates nowadays incorporate an inflation premium to compensate for the loss of the purchasing power of the principal. Similarly, higher asset prices may simply reflect general increases in the cost of living rather than genuine capital gains. From the individual investor’s point of view, looking only at the nominal values of principal and interest can result in what can only be described as irrational, if not self-destructive, behavior.
Consider, for example, a retired couple who bought gold coins 30 years ago (when the price of gold was less than $50 per ounce) as a hedge against inflation. They may now find themselves strapped for cash as price inflation has eroded the purchasing power of their sources of retirement income. Because they view the coins as capital, they may be reluctant to sell any to supplement their cash income, even though that is precisely what they should be doing and the very reason that the coins were purchased in the first place.
On the other hand, some investors apparently view all interest receipts as spendable income. When price inflation abated from its most recent peaks, interest rates did too. The decrease in interest rates prompted many investors to seek higher yields by switching to riskier investments (such as junk bonds) even though the abatement of price inflation meant that their “real” incomes (after-tax income less the loss in the purchasing power of the principal) had changed little.
The point is not so much that such investors were ill-advised to hold fixed-dollar investments (their real income from these investment was in fact very little, if anything, both before and after interest rates and price inflation decreased). The point is that lower nominal rates accompanied by lower price inflation is not a sound reason to accept more risk.
Some Things Don’t Change
Chronic inflating has not changed the fundamental importance of living within one’s means as the key to becoming a successful investor. What is different is the accounting—determining what your means really are. In the first example given above, the retired couple failed to understand that gains on their gold coins had offset decreases in the purchasing power of their retirement income. Oppositely, spending all nominal interest as income is a sure-fire prescription for a progressive decrease in the real value of one’s holdings.
More generally, there is no reason to believe that a regime of fiat currency has served to increase the long-term returns that can be expected from investment capital to more than their historic levels (four percent or less). Indeed, there is much reason to believe that even that level may be difficult to obtain if inflating continues.
As the foregoing discussion of holding Treasury bills illustrates, the real returns from holding risk-free dollar claims are likely to be very low, even negative. The fundamental dilemma facing investors during an age of fiat currencies and chronic inflating is that in order to receive an acceptable rate of return, one has to accept the possibility of losses. As the late Arthur Okun of the Brookings Institution, who served as the Chairman of President Kennedy’s Council of Economic Advisors, put it:
The opportunity of safe saving is lost in a period of sizable and unpredictable price increases. Some assets offer a degree of protection against inflation in the sense that their values are likely to move up as consumer prices rise. But no asset shows a good year-by-year correlation with prices; even corporate equities and real estate are not good anti-inflationary hedges by this test. They may actually tend to outpace the price level on the average in the long run, but only with wide swings and great uncertainty.
Our financial system ought to serve both investors who want to earn maximum returns (and are willing to take substantial risks) and holders of reasonably safe assets who view their saving largely as deferred consumption. The latter are not accommodated during inflation… the unsophisticated saver who is merely preparing for the proverbial rainy day becomes a sucker.
This perhaps is the greatest single affliction of fiat currency: it forces risk-averse investors to become speculators to one degree or another. The speculative elements become 1) what will the dollar be worth when my investment is sold or matures, 2) what will my investment be worth when it is sold or matures, and 3) how much of the nominal income from an investment will be taxed away?
Accepting Risk
Money has served three traditional functions: as medium of exchange, as standard of value, and as store of value. All governments of the world have embraced fiat currency and inflating, with results similar to that of the dollar evident in Chart 1. This means that, while their currencies can continue to serve the first function of money in transactions, their usefulness as standards of value are subject to the distortions of fluctuating foreign exchange rates, and most of all, currencies have become unreliable stores of value, especially over the long term.
Resolving the investor’s dilemma means that, in order to achieve an acceptable real return in terms of purchasing power, today’s investor must rely to a greater or lesser extent on holdings that can fluctuate markedly in price.
It is only by accepting the possibility of losses in terms of currency (as well as purchasing power) that investors can expect to mitigate the “double whammy” of price inflation and taxes.
1AIER, RESEARCH REPORTS Vol. LXVIII No. 24 December 24, 2001
Экономические уроки рухнувших империй
Экономические уроки рухнувших империй (О.Ю. Мамедов, заслуженный деятель науки РФ - http://politconcept.sfedu.ru/2009.1/contents.html)
Но вот что удивляет, - хотя возникновение римского principate и уменьшало политическую свободу граждан (которой они «по горло» насытились в кровавые времена гражданских войн), но это – в том далёком Древнем Риме - странным образом сопровождалось расширением свободы экономической! В таком парадоксе можно усмотреть первый урок древнеримской истории для истории современной: как бы высоко ни ценило общество идеалы демократии и либерализма, смутный период социального переустройства всегда завершается временным отказом от такого переустройства и жаждой социальной передышки. Это время и было использовано Августом для институционализации частной собственности, индивидуального предпринимательства и поддержки свободной торговли, значительно сняв бремя налогообложения, то есть делал то, что делаем и мы, отдалённые и боковые потомки древних римлян, в эпоху доставшейся нам социальной передышки.
Каким образом? Римскими инвестициями в хорошие дороги и удобные гавани! Фактически это была первая в мировой истории целевая комплексная программа, проводимая центральной властью. Отдав скромную пятипроцентную(!) дань в виде таможенных пошлин, свободная торговля управляла экономикой на всём пространстве возникающей Империи. Это был невиданный расцвет свободы для торговли и время роскошных возможностей для частной инициативы. И в этом можно усмотреть второй урок древнеримской истории для истории современности, удачно подхваченный кейнсианской теорией и пост-кризисной практикой Европы и США 30-х годов ХХ века
ХОРОШЕЕ ПРОДОЛЖЕНИЕ: Тибериус, второй император Рима (14-37 н.э.), удачно продолжил экономическую политику Августа – он одержим желанием ускорить экономический рост империи и упрочить положение среднего класса, в котором видел социальную основу Империи. Уж не идёт ли речь о третьем уроке древнеримской истории для истории современности?
Итак, благодаря Августу и Тибериусу первое столетие Римской империи вошло в её историю как эпоха экономического процветания, наступившего благодаря исключительно либеральным внутриримским экономическим условиям. В пределах всей Империи, охватывавшей весьма обширные территории, был установлен мир – главное условие экономического процветания (уж не считать ли это уроком четвёртым?), что обеспечило безопасность всех торговых коммуникаций
Важно отметить ещё одно обстоятельство - основная масса правительственных чиновников также была исключена из числа получателей пособия. И
это пятый крайне важный исторический урок, тем более для нас, хорошо знающих – там, где обосновался чиновник, уже не сможет пробиться ни македонская фаланга, ни греческая когорта, ни римский легион!
Шкала августинской системы налогообложения была либеральнее (на языке финансистов намного менее прогрессивной): налогооблагаемые сообщества были ответственны только за неподвижный элемент налога. Таким образом, «сверхнормативный» прирост дохода не подлежал дележу с государством. Производители знали заранее точную величину их налогового вычета и то, что «сверхдоход» оставался в их распоряжении. Это был большой стимул для дополнительного производства. Ей-богу, недурной шестой урок для современных фискалов!
И хотя некоторые авторы приписывают императорам клавдиевской фамилии поддержание политики Августа «laissez faire», ориентация на рост дохода именно государства, а не граждан, стала подтачивать силу римской экономики. И это уже – седьмой, самый важный урок экономической истории.
...императоры предпочитали не налоги повышать, а понижать содержание драгоценного металла в монетных знаках, обесценивая тем самым валюту. И не понимали властолюбивые императоры того, что сегодня знают даже первокурсники: это порождало худшую форму налогообложения - инфляцию, единственное удобство которой для правительств всех времен состояло в её невидимости... Правда, правительство не пренебрегало и продажей государственной собственности, а отдельные недобросовестные императоры (такие, как Домициан, 81-96 н.э.) превратили в источник дохода явно сфабрикованные обвинения, чтобы конфисковать активы богачей. Если последнее и считать восьмым уроком, то только негативным. Хотя налоги на обычных римлян не были подняты, право на получение римского гражданства было максимально расширенно, что переводило в статус налогоплательщика всё большее число людей. Зато налоги на богачей были резко увеличены, особенно в случаях наследования и освобождения (рабов).
Императоры искренне полагали, что сила (армия) есть главный источник власти, и потому сконцентрировали свои усилия на финансовой поддержке армии. В соответствии с этим миропониманием частное богатство Империи постепенно конфисковывалось или облагалось убийственным конфискационным налогом. Но когда богачи не смогли больше заплатить по счетам государства, тяжкое бремя налогов незамедлительно упало на низшие классы. И плохо стало уже всем, и в первую очередь тем, кто раньше радовался разорению и истреблению богачей, а теперь сами разделяли их участь. Экономический диагноз - в третьем столетии нашей эры впервые потерпела катастрофу «древнеримская монетарная экономика». Кончилось всё это очевидным – экономический рост сменился экономическим застоем. Пожалуй, это можно счесть девятым уроком.
Однако крах денежной системы разрушил нормальную систему налогообложения. Результатом явился хаос, породивший государственный экономический терроризм - государство было вынуждено заставлять людей продолжать работать и производить. Для этого государство ввела систему прикрепления людей к данному виду и месту занятости: фермеры (и их дети) были привязаны к земле, подобные же требования распространялись на всех других рабочих, производителей и ремесленников. Даже солдаты были обязаны оставаться солдатами всю жизнь, как и их сыновья! Высшие сословия принуждались к оказанию муниципальных услуг, таких, как сбор налогов. И если сбор налогов не соответствовал видам государства, то они должны были за свой счет покрывать дефицит. Чудненько придумано. Устойчивое вторжение государства во все сферы экономики давали один и тот же результат – разрушение источников экономического роста. И это – урок десятый. Панэтатизм усиливал тенденцию к феодализации экономики, так как «натурализация» производственных связей превращалась в способ «выхода» из экономической системы общества.
середа, 9 березня 2011 р.
Шлях до золотої гривні
Шлях до золотої гривні1
Адаптовано за працею Joseph T. Salerno, “Money, Sound and Unsound”, 2010 by the Ludwig von Mises InstituteПредставлено Олександром Власенком на конференції “Економічна інтеграція як умова підвищення добробуту у країнах СНД” , Одеса, ОНУ ім.Мечнікова, у квітні 2011 р.
Те, що сказав Мізес в 1953 році, вірно і сьогодні: “Справжні гроші й сьогодні означають те, що вони означали в дев'ятнадцятому столітті: золотий стандарт. Основна перевага золотого стандарту полягає в тому, що він робить визначення купівельної спроможності грошової одиниці незалежним від дій державних структур. Він вириває з рук “економічних царів” їх найбільш страшний інструмент. Він позбавляє їх можливості створювати інфляцію”. Ідеалом справжніх грошей є, таким чином, повноцінний золотий стандарт, який повністю відділений (незалежний) від держави. На жаль, на відміну від двох інших обов'язкових умов для економічних розрахунків—приватної власності і вільних ринків—які можуть і повинні бути введені (реалізовані) швидко—якщо можливо, то в один день—введення режиму справжніх грошей потребує деякого більш тривалого перехідного періоду2. Але це не означає, що швидкі і чіткі кроки не можуть бути негайно вжиті на шляху до цього ідеалу.
Фактично, Мізес3 запропонував перехідну програму для грошової реконструкції повоєнної Європи на початку 1950-х років, яка легко може бути адаптована для сучасної пост-комуністичної Європи. Насправді, Валютна Агенція, яка пропонувалася прихильниками стабільних грошей в останні роки, являє собою нічого більше, як помилковий варіант з програми Мізеса4. Реформа Мізеса переслідувала дві мети: позбавити національний уряд можливості фінансувати бюджетний дефіцит за рахунок монетизації боргу і запобігти систематичному спотворенню структури кредитних ставок і системи міжчасових цін, яке неминуче виникає внаслідок невиправданої кредитної експансії. Як пояснював Мізес5, “Головне, щоб державні структури більше не мали змоги збільшувати кількість грошової маси в обігу та кількість випущених чеків, якщо вони не покриті повністю, тобто на 100%, депозитами, вкладеними населенням. Не повинно залишитися жодної щілини, жодного чорного ходу для прослизання інфляції в економіку”.
Першим кроком у цій реформі є заборона існуючому центральному банку або самим державним структурам робити будь-які дії, які розширювали б кількість грошової маси. Це включає в себе операції на відкритому ринку і позики центрального банку, а також друкування грошей міністерством фінансів у “надзвичайних” ситуаціях. Другий крок: комерційним банкам та іншим фінансовим установам повинно бути також заборонено позичати яку небудь частину знову відкритих депозитів; іншими словами, всі депозити—включаючи нечекові строкові депозити, які видаються на вимогу—відкриті після початку грошової реформи, повинні підкорятися правилу 100-відсоткового резервування. Для дотримання цього правила закон повинен зобов'язати банки розділитися на “депозитні” та “ощадні” відділення. При цьому “депозитним” відділенням має бути суворо заборонено розширювати їх безготівкові активи понад загальної суми своїх незабезпечених пасивів за станом на дату початку проведення реформи. Тобто, депозитні відділення не зможуть видавати нові кредити, використовуючи кошти на рахунках вкладників. У результаті всі нові випуски фідуціарних коштів будуть заборонені. Ощадні відділення будуть мати можливість пропонувати bona fide (чітко визначені) строкові депозити, наприклад, депозитні сертифікати з контрактною (договірною) датою виплати, і ці грошові зобов'язання не будуть мати вимоги по резервуванню. Ощадні відділення банків та інші установи будуть також мати можливість пропонувати акції грошових та інших типів інвестиційних фондів повністю вільних від юридичних вимог по резервуванню, оскільки такі фонди є прямим інструментарієм заощаджень та інвестицій. Ці два взаємозалежних кроки (1-й і 2-й) приведуть до заморожування грошової маси національної валюти.
Третій крок, який повинен бути зроблений одночасно з першими двома, це лібералізація ринку іноземних валют так, щоб національна валюта стала повністю і ефективно конвертуватися в історично “тверді”, тобто менш схильні до інфляції, (паперові) валюти, такі, як долар США, євро або швейцарський франк. У міру того, як дилери та спекулянти на міжнародному валютному ринку будуть переконуватися в твердості цих реформ, знецінення національної валюти—припустимо, що це українська гривня—врешті-решт припиниться; потім почнеться її подорожчання, оскільки купівельна спроможність гривні, чия грошова маса тепер суворо заморожена, почне зростати щодо іноземних валют, навіть найтвердіша з яких буде найімовірніше знецінюватися через зростання її кількості внаслідок дій відповідного центрального банку. У міру того, як повсюдне подорожчання гривні стане явним, обмінний курс між гривнею та обраною твердою валютою, наприклад швейцарським франком, поступово стабілізується. У цей момент ринковий обмінний курс повинен бути закріплений законом, як офіційний. Цей обмінний курс буде підтримуватися повною та безумовною конвертабельністю між цими двома валютами.
Я зупинився у виборі опорної твердої валюти на швейцарському франку, як на найменш знеціненій валюті за останні 120 років з усіх наявних в даний час. Крім того, обсяг ВВП Україна також дозволяє зробити такий вибір. Стислі довідкові дані з цього приводу наведено у Додатку 1.
Для забезпечення конвертабельності між гривнею і швейцарським франком необхідний четвертий крок: створення Конвертаційної Агенції, якій буде призначена єдина функція купівлі та продажу гривні в обмін на швейцарські франки за офіційним обмінним курсом. Для того щоб досягти цієї мети, тобто щоб ринковий обмінний курс відповідав офіційному, ця агенція має бути уповноважена законом створювати гривню, на 100 відсотків забезпечену швейцарськими франками. Цій агенції знадобиться первинний об'єм резервів у швейцарських франках, яким вона зможе викуповувати всю кількість гривні, пред'явлену їй, за офіційним обмінним курсом. Ці початкові резерви у швейцарських франках повинні бути позичені їй центральним банком або казначейством на нескінченний термін і безвідсотково. Швидше за все, цей початковий обсяг швейцарських франків треба буде купити на долари, наявні в резерві Національного Банку України. Слід особливо відзначити, що Конвертаційна Агенція не буде мати ніяких відносин з центральним банком (НБУ) або казначейством після отримання цих початкових резервів у швейцарських франках. Більше того, буде і надалі в силі сувора законодавча заборона для центрального банку створювати гривню за допомогою позик або купівлі активів до тих пір, поки не завершиться перехід до класичного золотого стандарту і центральний банк буде ліквідіровано6. Уряду теж ніколи не буде дозволено випускати гривню, за винятком випуску розмінної монети. Однак, для попередження будь-якої спроби уряду фінансувати свій дефіцит за рахунок наводнення ринку розмінною монетою, випуск розмінних монет повинен буде підкорятися двом законодавчим обмеженням: по-перше, ці монети повинні мати повну платіжну силу тільки по відношенню до самого уряду (у розрахунках тільки з самим урядом), по-друге, уряд буде зобов'язаний викуповувати всі пред'явлені монети гривневими банкнотами або депозитами без затримки (негайно) і без втрати вартості для їх пред'явника. І, нарешті, Конвертаційна Агенція не буде мати ніяких привілеїв у проведенні своїх операцій в іноземній валюті; вона буде працювати на ринку обміну валют, як і будь-який інший агент, купуючи і продаючи на вільному ринку.
Як тільки ці чотири кроки будуть виконані, країна опиниться в ефективному обмінному стандарті зі швейцарськими франками. У цьому монетарному режимі, оскільки обмінний курс швейцарський франки—гривня залишається фіксованим, арбітраж призведе до того, що купівельна спроможність гривні буде постійно і швидко налаштовуватися так, щоб підтримувати “паритет купівельної спроможності” зі швейцарським франком. Таким чином, і рівень інфляції, і конфігурація відносних цін буде ідентична в гривнях і швейцарських франках. Це означає, що буде неможливо купити який-небудь товар дешевше в одиницях однієї з двох валют де-небудь у світі.
Також мається на увазі, що не буде необхідності в проведенні якоїсь місцевої монетарної політики: пропозиція гривні буде автоматично змінюватися у відповідь на зміни у міжнародному балансі платежів, як основна частина процесу збереження паритету купівельної спроможності. Таким чином, якщо попит на гривню в економіці зростає, то спроби домогосподарств і бізнесів збільшити свої авуари в цій валюті спричинять зменшення попиту на немонетарні товари і послуги. У результаті ціни на товари в гривні почнуть падати, купівельна спроможність гривні почне рости вище паритету зі швейцарським франком, роблячи покупки в гривнях дешевшими, ніж у швейцарських франках. Це призведе до зростання експорту та падіння імпорту для України, приводячи до профіциту в балансі платежів і притоку швейцарських франків. Ці зайві швейцарські франки будуть потім викуплені Конвертаційною Агенцією та обміняні на гривні за офіційним обмінним курсом. Оскільки пропозиція гривні в обігу таким чином розшириться, ціни в гривнях рушать у зворотному напрямку до тих пір, поки не відновиться паритет купівельної спроможності і, відповідно, рівновага балансу платежів.
Таким чином, грошова маса в обігу спонтанно регулюється щодо попиту на гроші за допомогою змін у балансі платежів. Також слід зазначити, що така система призводить до “імпортування” інфляції зі Швейцарії, яка б вона не була. Щоб побачити, як це може відбуватися, припустимо, що Центральний Банк Швейцарії збільшив пропозицію швейцарських франків за відсутності належного попиту на них. Спочатку це викличе зростання цін у Швейцарії, приводячи до падіння співвідношення між купівельною спроможністю швейцарського франка і гривні нижче встановленого обмінного курсу. Оскільки тепер буде вигідніше купувати товари в гривнях, утворюється надлишок швейцарських франків при цьому офіційному обмінному курсі і цей надлишок Конвертаційна Агенція повинна обміняти (викупити) за гривні. Оскільки ці гривні, що тільки-но надійшли, збільшать грошову масу в гривні, загальні ціни в Україні почнуть рости, щоб відновити паритет з цінами Швейцарії. І в міру того, як Швейцарія продовжує збільшувати свою грошову масу, система обміну швейцарських франків призведе до того, що гривня буде втрачати свою купівельну здатність приблизно з тією ж швидкістю, що і швейцарський франк. Крім того, в процесі цього врівноваження темпів інфляції, реальні доходи будуть перерозподілятися від українців, які отримують нові швейцарські франки пізніше в цьому процесі, тобто, після того, як більшість цін в Швейцарії вже виростуть, до швейцарських резидентам, особливо до уряду Швейцарії та до інших початкових одержувачів нових грошей7. Цей перерозподіл реального доходу від користувачів гривні до користувачів швейцарського франка проявиться в профіциті балансу платежів зі Швейцарією, який Україна отримає під час цього процесу, оскільки деяка частина українських товарів, проданих до Швейцарії буде компенсуватися не імпортом реальних товарів і послуг зі Швейцарії, а паперовими швейцарськими франками. Слід зазначити, що ці специфічні впливи імпортованої інфляції швейцарського франка на розподіл національного доходу не зміняться просто через те, що Конвертаційна Агенція могло б тримати свої резерви у швейцарських франках у формі процентних актівов8.
Крім того, Україна буде не тільки імпортувати інфляцію, яка існує в Швейцарії; в результаті арбітражу спотворення структури процентних ставок і відносних цін, що виникає внаслідок створення фідуціарних коштів у Швейцарії, швидко і повністю передасться в Україну. Це означає, що Україна буде таким же самим чином схильна до спадів і підйомів бізнесових циклів, як і будь-який інший інтегральний компонент “валютної області” швейцарського франка, наприклад, як кантон Женеви або Берна. Принаймні тимчасово, економічна доля України буде в великій мірі залежати від політики Центрального банку Швейцарії (або якогось іншого центрального банку, в залежності від обраного Україною варіанту).
Я докладно зупиняюся на цих недоліках системи фіксації обмінного курсу національної валюти до історично “твердої”—але все ще такої, що випускається центральним банком—паперової валюти, для того, щоб акцентувати увагу на тому моменті, що все це слід розглядати виключно, як перехідну стадію для досягнення мети. І навіть у цій функції система має деякі суттєві переваги. Перша, і найбільш важлива - вона забирає у державних структур і їх центрального банку управління над кількістю грошової маси, забезпечуючи тим самим негайне звільнення від небезпеки надзвичайного хаосу розрахунків, що викликається гіперінфляцією, яка є постійною загрозою в умовах сучасного режиму необмеженої монетизації боргу. Друга: забороняючи всі наступні спроби національної емісії грошей, система прибирає спокусу для уряду відновити контроль над банківською системою з метою втручання в кредитні ринки для зниження кредитних ставок і забезпечення короткострокового зростання зайнятості і реального обсягу виробництва під час (імпортованого) циклічного спаду9. Одночасно система викорінює основні причини фінансової паніки: розбіжність часової структури активів і пасивів, що є невід'ємною рисою банківської системи з частковим резервуванням. Прибравши постійно нависаючу загрозу фінансового краху, система позбавляє державні структури (уряд) можливості інжектувати “надзвичайну ліквідність” у фінансову систему як привід для збільшення грошової маси центральним банком.
Ця остання перевага перехідної програми Мізеса відсутня у варіанті Валютної Агенції, що просувається вільними банкірами і деякими монетаристами. При системі Валютної Агенції, хоча самі банкноти Валютної Агенції будуть на 100 відсотків (або більше) резервуватися борговими зобов'язаннями в іноземній резервній валюті, майже так само, як і банкноти Конвертаційної Агенції Мізеса, комерційні банки будуть мати можливість випускати депозити і навіть банкноти, резервовані тільки частково банкнотами Валютної Агенції10. Це піддає систему ризику виникнення фінансової паніки, особливо ініційованої або такої, що включає в себе процес втечі капіталу в іноземну валюту11. У такій ситуації велике бажання іноземних і місцевих інвесторів в українських підприємствах і цінних паперах ліквідувати свої інвестиції й конвертувати свої гривні в швейцарські франки для інвестицій за кордоном, спочатку призведе до повсюдної конвертації гривневих депозитів у гривневі банкноти Валютної Агенції. Це буде загрожувати руйнуванням банківської системи з частковим резервуванням і безсумнівно буде спричиняти непереборний тиск на Валютну Агенцію прийняти на себе функцію центрального банку, як “кредитора останньої інстанції”12.
Останньою перевагою перехідного режиму, запропонованого Мізесом, є те, що останній крок по введенню повністю справжніх грошей, 100 відсоткового золотого стандарту, буде простим і безболісним. На жаль, цей фінальний крок може мати місце тільки після того, як сама Швейцарія вирішить відновити золоту основу швейцарського франка13. Але як тільки швейцарський франк буде знову визначений у точно зазначеній кількості золота, скажімо, як одна тисячучотирьохсота частина тройської унції, Українська Конвертаційна Агенція потім конвертує свої резерви в швейцарських франках в золото за курсом 1400 швейцарських франків за тройську унцію і розрахує золотий вміст нової золотої української гривні14. Після цього вона (Конвертаційна Агенція) використає це золото для оплати всіх своїх гривневих банкнот і закриється. Щоправда, оскільки все Українське суспільство думає і розраховується в гривнях, було б слушно, щоб, перш ніж оплачувати золотом свої паперові гривневі банкноти, Конвертаційна Агенція відкарбувала все отримане золото в монети, деноміновані у гривнях. Ця одноразова операція з карбування монет може бути оплачена спеціальним фондом, створеним на відсотки, зароблені Конвертаційною Агенцією на своїх резервах у швейцарських франках. Насправді неважливо чи зробить вона таким чином, або виплатить золото зливками або монетами, деномінованими у швейцарських франках, залишивши одержувачам можливість організувати за свій рахунок приватне карбування монет із золотих зливків будь-яких вибраних розмірів і найменувань. Важливо, щоб суспільство вступило у фізичне володіння золотими монетами і освоїлося з їх використанням. Індивідуальні власники гривні потім вирішать, яку частину своїх готівкових балансів залишити у формі золотих монет, а яку частину тримати у формі миттєво конвертованих у золото фінасових інструментів, таких як банкноти або поточні депозити. Останні будуть представляти собою буквально грошові сертифікати, які будуть функціонувати, як еквівалент справжнього золота при обміні і будуть підтверджувати, що ті, хто прийняв їх в обмін, отримують фактичне право власності на точну кількість золота, зазначену в сертифікаті. Для того, щоб ці банкноти і депозити працювали як справжні права власності на золото, установи, що їх випускають, зобов'язані законом тримати 100-відсотковий запас золотих резервів усіх своїх зобов'язань15.
Звичайно, критики справжніх грошей невпинно нагадують нам, що навіть золотий стандарт може бути скасований, якщо уряд (краще сказати - політики) вирішать більше не підкорятися “правилам гри”. Але це заперечення абсолютно порожнє, тому що так можна заперечити будь-якій реформі, спрямованій на відновлення ринкової економіки та економічних розрахунків. Державні структури можуть в майбутньому вибрати встановлення тотального контролю над цінами чи знову колективізувати засоби виробництва. Всі ці порушення “правил гри”, або, більш точно, прав на приватну власність і свободу обміну, безсумнівно занурять економіку знову в хаос розрахунків. Суть в тому, що справжні гроші також є фундаментальною інституціональною вимогою економічних розрахунків, яка може бути знищена при порушенні державою прав власності. Але це означає, що їх відновлення та збереження є обов'язковим, якщо нація хоче вижити і процвітати.
Література.
Allais, Maurice, 1987. “The Credit Mechanism and Its Implications”. In Arrow and the Foundations of the Theory of Economic Policy, George R. Feiwel, ed., pp. 491–561. New York: New York University Press.Bordo, Michael D., and Anna J. Schwartz. 1987. “The Importance of Stable Money: Theory and Evidence”. In The Search for Stable Money: Essays on Monetary Reform, James A. Dorn and Anna J. Schwartz, eds., pp. 53–72. Chicago: University of Chicago Press.
Bresciani-Turroni, Costantino. [1937] 1968. The Economics of Inflation: A Study of Currency Depreciation in Post-War Germany, Millicent E. Savers, trans. London: George Allen & Unwin, Ltd.
Cagan, Phillip. 1989. “Monetarism”. In The New Palgrave: Money, John Eatwell, Murray Milgate, and Peter Newman, eds., pp. 195–205. New York: W.W. Norton & Company, Inc.
Carrington, Samantha. 1992. “The Remonetization of the Commonwealth of Independent States”. AEA Papers and Proceedings 82 (May): pp. 22–26.
De Soto, Jesús Huerta. 1995. “A Critical Analysis of Central Banks and Fractional/ Reserve Free banking from the Austrian Perspective”. The Review of Austrian Economics 8, no. 2: pp. 25–38.
____. 1997. A Critical Note on Fractional/Reserve Free banking, unpublished MS. Guyot, Erik. 1997. “Hong Kong’s Rates Rise, Prompting Fears of Slowdown”. In The Wall Street Journal 230 (September 10), p. A16.
Hanke, Steve H., and Kurt Schuler. 1993. “Currency Boards and Currency Convertibility”. In The Cato Journal 12 (Winter): pp. 687–705.
____, and Kurt Schuler. 1993. “Currency Boards and Currency Convertibility”. The Cato Journal 12 (Winter): pp. 687–705.
Hayek, F.A. [1935] 1967. Prices and Production, 2nd ed. New York: Augustus M. Kelley.
____. 1978. Denationalisation of Money — The Argument Refined. London: The Institute of Economic Affairs.
Heilperin, Michael A. [1939] 1978. International Monetary Economics. Philadelphia: Porcupine Press.
Hoppe, Hans-Hermann, Jörg Guido Hülsmann, and Walter Block. 1998. “Against Fiduciary Media”. The Review of Austrian Economics 11, no. 1: pp. 15–50.
Humpage, Owen F. 1995. “A Mexican Currency Board?” Federal Reserve Bank of Cleveland Economic Commentary (March 15).
____, and Jean M. McIntire. 1995. “An Introduction to Currency Boards”, Federal Reserve Bank of Cleveland Economic Review 31 (2nd Quarter): pp. 2–11.
Laffer, Arthur. 1980, Reinstatement of the Dollar: The Blueprint. Rolling Hill Estates, Calif.: A.B. Laffer Associates.
Maltsev, Yuri N. 1990. “The Maltsev One-Day Plan”. The Free Market 8 (November): p. 7.
Marget, Arthur W. [1938–42] 1996. The Theory of Prices: A Re-Examination of the Central Problems of Monetary Theory, 2 vols. New York: Augustus M. Kelley. McKinnon, Ronald I. 1991. “Financial Control in the Transition from Classical Socialism to a Market Economy”. Journal of Economic Perspectives 5 (Fall): pp. 107–22.
Meltzer, Allan H. 1987. “Monetary Reform in an Uncertain Environment”. In The Search for Stable Money: Essays in Monetary Reform, James A. Dorn and Anna J. Schwartz, eds., pp. 201–20. Chicago: University of Chicago Press.
____. 1993a. “The Benefits and Costs of Currency Boards”. The Cato Journal 12 (Winter): pp. 707–10.
____. 1993b. “Monetarism”. In The Fortune Encyclopedia of Economics, David R. Henderson, ed., pp. 128–34. New York: Warner Books, Inc.
Miles, Marc A. 1984. Beyond Monetarism: Finding the Road to Stable Money. New York: Basic Books.
Mises, Ludwig von. 1952. “Summary Statement”. In Defense, Controls, and Inflation: A Conference Sponsored by the University of Chicago Law School, Aaron Director, ed., pp. 331–35. Chicago: University of Chicago Press.
____. 1966. Human Action: A Treatise on Economics, 3rd ed. Chicago: Henry Regnery Company.
____. 1978. On the Manipulation of Money and Credit, Percy L. Greaves, ed., Bettina Bien Greaves, trans. Dobbs Ferry, N.Y.: Free Market Books.
____. [1952] 1981. The Theory of Money and Credit. Indianapolis, Ind.: Liberty Classics.
____. 1990. Economic Calculation in the Socialist Commonwealth, S. Adler, trans. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
Reimann, Guenter. 1939. The Vampire Economy: Doing Business under Fascism. New York: The Vanguard Press.
Reisman, George. 1979. The Government against the Economy. Thornwood, N.Y.: Caroline House Publishers, Inc.
Rothbard, Murray N. 1992. “How and How Not to Desocialize”. The Review of Austrian Economics 6, no. 1: pp. 65–77.
____. 1993. Man, Economy and State: A Treatise on Economic Principles, 2nd ed. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
Sachs, Jeffrey. 1992. “Privatization in Russia: Some Lessons from Eastern Europe”. AEA Papers and Proceedings 82 (May): pp. 43–48.
____. 1993. Poland’s Jump to the Market Economy. Cambridge, Mass.: The MIT Press. Salerno, Joseph T. 1982. “The Gold Standard: An Analysis of Some Recent Proposals”. Cato Institute Policy Analysis (September 9).
____. 1987. “Gold Standards: True and False”. In The Search for Stable Money: Essays on Monetary Reform, James A. Dorn and Anna J. Schwartz, eds., pp. 241–55. Chicago: University of Chicago Press.
____. 1991. “Two Traditions in Modern Monetary Theory: John Law and A.R.J. Turgot”. In Journal des Economistes et des Etudes Humaines 2 (June/September): pp. 337–80.
____. 1994. “Ludwig von Mises’s Monetary Theory in Light of Modern Monetary Thought”. The Review of Austrian Economics 8, no. 1: pp. 71–115.
____. 1997. “Monetary Neutrality vs. Monetary Calculation: The Problem of Deflation”. Austrian Scholars Conference Working Paper, 27. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
Sapsford, Jathon. 1997. “Japan’s Banks Will Keep Asian Spigot Flowing and Help Avoid Credit Crunch”. The Wall Street Journal 230 (September 8): p. A15.
Schuler, Kurt. 1996. Should Developing Countries Have Central Banks? Currency Quality and Monetary Systems in 155 Countries. London: Institute of Economic Affairs.
____, George Selgin, and Joseph Sinkey, Jr. 1991. “Replacing the Ruble in Lithuania: Real Change Versus Pseudoreform”. Policy Analysis 163 (October 28). Washington, D.C.: The Cato Institute.
Selgin, George. 1991. Praxeology and Understanding: An Analysis of the Controversy in Austrian Economics. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
____. 1992. “The ECU Could Stabilize Eastern Currencies”. The Wall Street Journal (January 9), p. A12.
____. 1995. “The ‘Productivity Norm’ vs. Zero Inflation in the History of Economic Thought”. History of Political Economy 27 (1995): pp. 705–35.
Додаток 1.
