Памятная записка Вацлава Гавела Украине

The Moscow Time	30 August 2011
Ukraine Is Losing Its Way	By Vaclav Havel

Since President Viktor Yanukovych’s election in 2010, Ukraine has experienced a significant and alarming deterioration in its democratic framework. Fundamental tenets of a democratic society —freedom of expression, assembly and the press — are increasingly coming under pressure. Moreover, the prosecution of opposition members,culminating in the arrest and detention of former Prime Minister Yulia Tymoshenko during a trial that most of the West has deemed politically driven, seems to confirm that the rule of law is being brushed aside. Given Ukraine’s strategic importance, particularly with regard to European energy security, the country’s fate has become an urgent matter of concern for the West.

Among the most worrying factors underlying Ukraine’s anti-democratic turn are the following:

1. Consolidation of power. After Yanukovych’s election last year, he pressed the Constitutional Court to rescind constitutional changes made in 2004 as part of the settlement that brought about a peaceful end to the Orange Revolution. By doing so, Yanukovych reversed a consensus to reduce the presidency’s powers and move toward a more parliamentary system. Instead, Ukraine’s president is now increasingly consolidating his control over the executive, the legislature and the judiciary.
2. Corruption. Corruption is endemic in the government. Efforts to combat it are at best half-hearted, and inaction is now having an economic impact. Foreign direct investment is falling, and the European Union has currently frozen $100 million of financial assistance as a direct result of the administration’s failure to curb graft in public-sector procurement.
3. Increased activity among security organizations. Individuals, nongovernmental organizations and journalists have been either overtly threatened or placed under surveillance.
4. Harassment of opposition parties and independent media. The ongoing criminal proceedings against opposition politicians, including Tymoshenko, together with the impact of changes in the electoral law to favor the president are weakening opposition forces.
   
   Harassment of the independent media ranges from administrative obstruction to much worse. The disappearance of Vasyl Klymentyev — editor-in-chief of Novyi Styl, a newspaper that focuses heavily on corruption in the Kharkiv region — has never been fully investigated. Most television channels are in the hands of four groups that have close links to the ruling Party of the Regions. Valery Khoroshkovsky’s continued ownership of Yanukovych’s Inter Media Group, in addition to his roles as head of the country’s security service and as a board member of its central bank, is an obvious conflict of interest.
5. Oligarchical rule. Large elements of Ukraine’s economy — including exports, energy and the media — are controlled by a small number of people who often have overt criminal connections or direct links to the Party of the Regions. Such individuals have little incentive to change the status quo, much less commence the much-needed fight against corruption.
6. A weak civil society. While observers believe that further harassment of NGOs is constrained by the administration’s wariness of international reaction, particularly from the EU, the operating environment for civil society organizations remains extremely difficult, and they have no opportunities for genuine inclusion in the policymaking.

Ukraine has reached a crossroads. One signpost points toward democracy, while the other toward an autocracy. A clear majority of Ukraine’s citizens favors EU membership, but their enthusiasm is tempered by the absence of a clear EU policy toward Ukraine.

Meanwhile, the Yanukovych administration proclaims its willingness to join the EU but has failed to introduce the changes needed to meet the qualifying criteria. As a result, Ukraine is unlikely to be invited to start membership negotiations anytime soon. Worse still, the 2010 extension of Russia’s lease on its naval base at Sevastopol in exchange for cheaper gas is indicative of a growing Moscow-Kiev rapprochement with obvious implications for many EU countries’ energy security.

This is the EU’s vital interest to strive for a far more active policy toward Ukraine. The current Polish EU presidency should hark back to the origins of Poland’s thriving democracy and recall the essential support that it received from the West a generation ago. A similar effort is needed for Ukraine today, and that effort should not be set aside for reasons of political expedience or simple economic self-interest.

The Investor’s Dilemma-2

The Investor’s Dilemma-2¹

Low interest rates and a very real possibility of price inflation mean that even relatively safe investments carry more risk. It’s an open question how the current mix of government policies will affect the picture.

by Kerry A. Lynch, AIER Senior Fellow, May, 2010

Faced with big losses in their 401(k)s, falling home prices, and rising unemployment, households are cutting back on spending and saving more.

The personal saving rate increased to 3.2 percent at the end of 2008, up from less than half a per cent in 2007. Uncertainty over the economy and the financial market has also led many to take a fresh look at relatively safe investments, such as Treasury securities and CDs.

Unfortunately for investors, the rate of return on these securities has been exceptionally low in recent months. The rate on five-year Treasury notes was just 1.86 percent in April. Three years ago, it was 5 percent, and just last August it was over 3 percent.

The rate on one-year Treasury bills has fallen even more—from 5 percent in 2006, to 2 percent last summer, to just 0.55 percent in April.

There are two major reasons for this decrease. One is the Federal Reserve’s extraordinary effort to flood the market with money and reduce interest rates. The other is investors’ flight to safety, which has increased demand for Treasuries and driven down their yield.

Adjusted for price inflation, the rates on Treasuries have been barely positive in recent months. In February, the real rate on five-year notes— calculated as the nominal rate minus the rate of price inflation over the preceding 12 months—was just 1.63 percent. The real rate on one-year bills was a minuscule 0.38 percent.

From the investors’ perspective, this was actually an improvement from last summer. At that time, interest rates were falling, but price inflation was surging, led by soaring prices for energy, food, and commodities. The rate of consumer price inflation topped 5 percent last July—well above the nominal rate on Treasuries. As a result, the inflation-adjusted rate on Treasuries turned sharply negative in the second half of 2008. This is shown in Charts 1 and 2 on the next page.

Now, nominal interest rates are lower than they were last summer, but real rates have rebounded into positive territory. The difference is price inflation. The Consumer Price Index actually fell throughout the second half of last year, as oil and commodity prices plummeted. In December and the early part of this year, the CPI was barely higher than it was a year earlier.

In March, the CPI was actually lower than it was a year earlier. In other words, the 12-month rate of inflation was negative. The drop was small, just -0.4 per cent. But, as can be seen in Chart 3 on the next page, any such decrease is highly unusual. The last time the CPI fell on a year-over-year basis was during the Eisenhower administration.

As a result, the real rate on one-year Treasuries increased to 1.02 percent in March, up from 0.38 in February. The real rate on five-year Treasuries rose to 2.20 percent, up from 1.63.

The Fed seems likely to do its best to keep nominal rates low for some time. Whether real rates are positive or negative, then, will depend largely on what happens to price inflation. Deflation would translate into positive rates; a return to inflation would turn rates negative again.

It is worth noting that real rates on one-year Treasuries were negative in 2003 and 2004 as well. The real rate on five-year Treasuries was somewhat higher back then but often close to zero. What this suggests is that investors looking for safety in recent years have had to settle for interest income that barely offset the loss in purchasing power of the dollar. Often it did not even do that. Faced with these low returns, many of them switched to higher-risk stocks in hopes of earning higher returns.

Now, the hope of policy makers is that low or negative real rates, by reducing the reward for saving to nil, will encourage people to spend instead of save, thereby reviving consumer spending and economic growth. But with nominal rates so low, there is little room to cut them further. Practically speaking, the only way to make real rates lower (i.e., negative) is for price inflation to accelerate.

In other words, the Federal Reserve might not be sorry to see the rate of price inflation increase. Their hope is twofold: that a little more price inflation might be a good thing for the economy, and that they can control any acceleration sufficiently to keep it from getting out of hand.

But as anyone who lived through the 1970s will remember, price inflation can slip out of control. What seems like an acceptable tradeoff in the short term—printing money to cover budget deficits and stimulate the economy—can eventually blow up. And the costs of fixing the resulting mess can be high. It took Paul Volcker’s decision to let interest rates rise to double-digits to rein in the galloping price inflation of the late 1970s.

It is an open question how the current mix of policies will affect future price inflation. In the short term, the inflationary pressures of expansive monetary and fiscal policies might be offset by the deflationary pressures from global recession, weak consumer demand, and declining wealth.

However, the continued extraordinary interventions of the Fed and the Treasury in the financial system, coupled with projections that the national debt will double in the next 10 years, raises serious concerns about the risks of higher price inflation down the road.

In any event, investors will continue to confront a dilemma. To enjoy the safety of “low-risk” Treasuries, they must risk the possibility of returns so low that they don’t even keep pace with price inflation.

Translated by Alex Vlasenko
apvlasenko@gmail.com
apvlasenko.blogspot.com

¹AIER, RESEARCH REPORTS, 17 May, 2010

Для сильно желающих освоить английский язык самостоятельно

OK --> Для сильно желающих освоить английский язык самостоятельно.

1. Если у Вас интерфейс общения на всех Ваших электронных гаджетах до сих пор на русском языке, это значит, что Вы не осваиваете английский язык, а (само)пиаритесь. Если же у Вас все на английском - Вы на правильном пути.

2. Составьте себе поминутный снимок своей жизни с 00:00 понедельника до 24:00 воскресенья. Это необходимо для нахождения того свободного времени, которого, как многие утверждают, им не хватает. Можете прислать его мне.

3. Заведите себе удобную записную книжечку, (которую я называю записной книжечкой от Сваровски), чтобы записывать туда слова или выражения, которые Вам захотелось сказать английским языком, а Вы не смогли - когда доберетесь до технических средств - запишите их английский эквивалент.

4. Схему, как устроен английский язык, я Вам изложу за 1 раз на 3-4 листах формата А4. Вы ее потом сами восстановите по памяти поскольку я эту схему не даю списывать. Если Вы это сделаете сами — Вы уже будете знать английский язык.

5. А чтобы начать его понимать и заговорить на нем вам следует применить следующий подход.

6. Текущий изучаемый Вами материал должен:

1. Висеть в письменном виде на внутренней стороне Вашего туалета до тех пор, пока Вы его не будете знать от первой до последней буквы. Может статься, что двери не хватит и придется приклеивать на стены туалета - это не страшно - так случается в начале.

2. Закачан в звуковом виде в Ваш мобильный телефон для многократного прослушивания при своей транспортации в пространстве.

3. Висеть на внутренней стороне выходной двери из Вашей квартиры.

4. Висеть на самом видном и неизбежном месте на Вашей кухне.

5. А также заслонять Ваше изображение, когда Вы смотритесь в зеркало.

7. Ежедневно Вы должны высококачественно ПИСЬМЕННО переводить не менее 1 страницы английского текста формата А4.

8. Прекратить смотреть новости (и все остальные передачи) по ТВ на укр и рус языке. Смотреть только BBC Euronews CNN France24 etc. Желательно вообще прекратить смотреть эфирное и развлекательное телевидение.

9. Как очень желательная опция — выключить телевизор вообще — по крайней мере на 1 месяц. Я думаю, что после такого месяца Вы уже сами не сможете эмоционально и психологически снова смотреть телевизор. Потому что после такого перерыва мозги настолько очищаются и у них восстанавливается их прямая функция — ДУМАТЬ И АНАЛИЗИРОВАТЬ — что при включении телевизора после месячного воздержания реакция Ваша на изливаемое с экрана будет состоять исключительно из МАТЮКОВ.

10. Обязательно запоминайте антонимическую пару, когда мы осваиваем родной язык - это происходит автоматически. Невозможно на родном языке знать слово ЧЕРНЫЙ и при этом не знать слово БЕЛЫЙ. У Вас также должно быть и английским языком.

11. Выискивайте также и синонимы. Есть замечательный метод, переходя между антонимами и синонимами слова, узнать значение незнакомого слова, не заглядывая в словарь. При этой методике такое слово Вы запоминаете на всю жизнь (с большой степенью вероятности это мое утверждение справедливо).

12. Кроме того, при любой необходимости читать какое-либо руководство по эксплуатации, применению, устранению неисправности, используйте английский оригинал (при этом считайте это очередным материалом для перевода и освоения). Это же относится к любым этикеткам, лейблам на всем - начиная от lip-stick и кончая памперсами. Вы должны освоить все английские слова и выражения, встречающиеся Вам в повседневной жизни. Выискивайте их!

13. ЗАПРЕЩАЕТСЯ пользоваться электронными переводчиками. Только словарями. Я рекомендую установить у себя goldendict.

14. Следующим этапом может быть такой. Берете 5-10 минутный разговорный эпизод из интересного английского фильма, записываете его. И начинаете при многократном просмотре его стенографировать подробно до самого малейшего заикания актеров. Потом высококачественно его ПИСЬМЕННО переводите. Перевод - на стену в туалете, звук - в свой телефон - и получайте удовольствие от того, что Вы все слышимое ПОНИМЕТЕ И МОЖЕТЕ САМИ ТАК ЖЕ И С ТОЙ ЖЕ ИНТОНАЦИЕЙ ПРОИЗНЕСТИ!

15. Для любителей хождений на всяческие курсы. - Курсы – это трата времени НА ГОДЫ - это для самообмана - только для самоуспокоения своей восстающей совести - что - вот я хожу на курсы...

16. Надо забить себе в ежедневный план письменный перевод 3-4 стр формата А4 текста одинарного интервала с размером шрифта 10 для быстрого наращивания словарного запаса в нужной своей сфере.

Как говорил Эвклид – перефразируя – Нет королевского пути освоения языка – только ЧИТАЙТЕ, ПЕРЕВОДИТЕ МНОГО и тогда Вы создадите себе ДОСТОЙНЫЙ словарный запас.

Пока пауза. Ибо я могу излагать очень много вариантов, но для этого уже мне надо Вас знать подробнее...

Если Вы вознамерились покорить какой-либо университет в США или КАНАДЕ (в Канаде именно университет, а не колледж), то:

Тогда выкачиваете вот это руководство и вперед - на мины (скачивать надо torrent-ом) http://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=3054352

Любые комментарии, вопросы приветствуются.

You are welcome. Do not hesitate to ask.

Alex Vlasenko - apvlasenko@gmail.com - apvlasenko.blogspot.com

Дилемма инвестора

The Investor’s Dilemma^[1]

Fiat currency forces even risk-averse investors to become speculators to one degree or another.

“Never sell Consols”, was the admonition of Mr. Forsyte in John Galsworthy’s novel The Forsyte Saga. Consols, short for Consolidated Stock, are bonds of the British government that were initially issued in 1751 to consolidate various debt issues of the British government. Consols were especially important in financing the Napoleonic Wars. “Perpetual annuities” with no maturity date, they were long considered the safest and soundest of all investments and, along with similar high-grade long-term bonds, were a foundation of the prosperity and comfort of propertied families (derisively called “coupon clippers”, because removing the interest coupons from their bonds was presumed to be their closest approximation to work) such as the fictional Forsytes.

Mr. Forsyte’s dictum worked through the end of World War II. Since then, his warning has been a prescription for penury. The reason, of course, has been the rejection of sound currency by the governments of the world in favor of officially sponsored inflating.

Inflating Forces Investors to Become Speculators

Investing was a relatively simple matter when the British pound, the U.S. dollar, and other currencies were defined as redeemable on demand in specific amounts of gold. Indeed, such currencies were generally believed to be “as good as gold”. High-grade bonds and similar instruments thus were even “better than gold”—they paid interest. The cost of living might go up or down with cycles of trade or of war and peace, but the longterm stability of prices seemed assured. Under a fully functional gold standard, long-term interest rates were quite stable through business cycles—interest rate fluctuations were far more pronounced in short-term rates—and high-grade bond prices fluctuated in a relatively narrow range. In this environment, all an investor needed to do was save up some money and lend it out at interest to borrowers who were likely to pay it back.

This has changed completely during the past half century. The record of the British Consols (yes, you can still buy them) illuminates how much. The 4-percent Consols traded above par as recently as 1945, when the wholesale price level in Great Britain was (believe it or not) nearly the same as it was when Wellington defeated Napoleon at Waterloo. Since then, the British pound (and that perpetual stream of interest income from Consols) has lost more than 95 percent of its purchasing power, and the 4-percent Consols were recently trading at about 75 percent of par.

This is an extreme example. Relatively few perpetual annuities such as British Consols have ever been issued—most high-grade bonds eventually mature and return 100 percent of par in terms of nominal currency, but the loss in purchasing power for these long-term investments over the past half century has rivaled that of Consols.

Chart 1 shows the long-term trend of the purchasing power of the dollar, which has decreased more than 90 percent since 1933. AIER has estimated that, through 2000, inflating cost savers in the United States more than half of the real wealth they had set aside and held in fixed-dollar claims. In 2001 dollars, these losses totaled more than $13 trillion.

Fixed-dollar claims, other than currency itself, earn interest income for their holders and interest rates on high-grade dollar instruments have for some time included an “inflation premium” over the 3-4 percent that was usual in the days of the unquestioned gold standard. However, that premium has often been less than adequate to compensate investors in fixed dollar claims for their losses in terms of purchasing power.

This is evident in Chart 2, which shows the cumulative value of $1.00 invested in 91-day U.S. Treasury bills from the end of 1950 through the end of the year 2000. Treasury bills are considered to be “riskless” in the sense that few doubt that the Treasury will redeem them (with dollars created out of “thin air” if need be) and because they are very short term there is little risk their market value will decrease. It is very unusual for the market value of Treasury bills to be less that what holders paid for them (and if it happens it is only by a very small amount and for a very short time). The rates on Treasury bills are usually comparable to what is available on savings accounts or money market funds, and similar risk-free holdings.

Also shown in Chart 2 are the cumulative values of that $1.00 adjusted for the cost of living as measured by the Consumer Price Index; the cumulative values after deducting income taxes each year (at an assumed tax rate of 35 percent); and the cumulative values after taxes and adjustment for the cost of living. The 50-year average rates of return on each cumulative value series are also shown in the chart. The $1.00 grew to almost $13.00 over the 50 year period, an average return of 5.2 percent. But inflation averaging 4 percent per year reduced that amount to less than $2.00 (in terms of 1950 purchasing power) and the annual return to 1.2 percent.

If the interest earned each year had been taxed as it was earned (at an assumed rate of 35 percent) then the holder would have had a little less than $6.00 in the year 2000, the purchasing power of which would have been only about $0.75 in terms of 1950 purchasing power. The double whammy of inflating and taxes means that anyone who continuously rolled over T-bills for the 50 years actually paid the Treasury twenty-five cents (1950 dollars) for the privilege of lending it one dollar!

Principal and Income

A corollary of the traditional notion that sound investing meant buying and holding high-grade, fixed-currency claims was that only the interest income from such holdings should be used to meet living expenses. The story is told of a female member of a “Proper Bostonian” family who was picked up by the police for street-walking. At the urgent family conference that followed, the head of the family asked:

“Emily, how could you do such a thing?”

“I needed the money,” she calmly replied.

“But your father took care of you in his will, why didn’t you use that money?”

“Why, that would be spending out of capital!”

The notion that spending principal is wrong, or at least shameful, would have been heartily endorsed by Mr. Forsyte. It was okay to spend the interest but “Never sell Consols.” Chronic, officially sponsored inflating has changed this ancient principle of investing too, although it continues to be enshrined in trust indentures, and (most outrageously) in the tax code, which taxes as income the portion of interest received and realized capital gains that do no more than offset the losses in purchasing power from depreciation of the currency in which they are measured.

As mentioned above, interest rates nowadays incorporate an inflation premium to compensate for the loss of the purchasing power of the principal. Similarly, higher asset prices may simply reflect general increases in the cost of living rather than genuine capital gains. From the individual investor’s point of view, looking only at the nominal values of principal and interest can result in what can only be described as irrational, if not self-destructive, behavior.

Consider, for example, a retired couple who bought gold coins 30 years ago (when the price of gold was less than $50 per ounce) as a hedge against inflation. They may now find themselves strapped for cash as price inflation has eroded the purchasing power of their sources of retirement income. Because they view the coins as capital, they may be reluctant to sell any to supplement their cash income, even though that is precisely what they should be doing and the very reason that the coins were purchased in the first place.

On the other hand, some investors apparently view all interest receipts as spendable income. When price inflation abated from its most recent peaks, interest rates did too. The decrease in interest rates prompted many investors to seek higher yields by switching to riskier investments (such as junk bonds) even though the abatement of price inflation meant that their “real” incomes (after-tax income less the loss in the purchasing power of the principal) had changed little.

The point is not so much that such investors were ill-advised to hold fixed-dollar investments (their real income from these investment was in fact very little, if anything, both before and after interest rates and price inflation decreased). The point is that lower nominal rates accompanied by lower price inflation is not a sound reason to accept more risk.

Some Things Don’t Change

Chronic inflating has not changed the fundamental importance of living within one’s means as the key to becoming a successful investor. What is different is the accounting—determining what your means really are. In the first example given above, the retired couple failed to understand that gains on their gold coins had offset decreases in the purchasing power of their retirement income. Oppositely, spending all nominal interest as income is a sure-fire prescription for a progressive decrease in the real value of one’s holdings.

More generally, there is no reason to believe that a regime of fiat currency has served to increase the long-term returns that can be expected from investment capital to more than their historic levels (four percent or less). Indeed, there is much reason to believe that even that level may be difficult to obtain if inflating continues.

As the foregoing discussion of holding Treasury bills illustrates, the real returns from holding risk-free dollar claims are likely to be very low, even negative. The fundamental dilemma facing investors during an age of fiat currencies and chronic inflating is that in order to receive an acceptable rate of return, one has to accept the possibility of losses. As the late Arthur Okun of the Brookings Institution, who served as the Chairman of President Kennedy’s Council of Economic Advisors, put it:

The opportunity of safe saving is lost in a period of sizable and unpredictable price increases. Some assets offer a degree of protection against inflation in the sense that their values are likely to move up as consumer prices rise. But no asset shows a good year-by-year correlation with prices; even corporate equities and real estate are not good anti-inflationary hedges by this test. They may actually tend to outpace the price level on the average in the long run, but only with wide swings and great uncertainty.

Our financial system ought to serve both investors who want to earn maximum returns (and are willing to take substantial risks) and holders of reasonably safe assets who view their saving largely as deferred consumption. The latter are not accommodated during inflation… the unsophisticated saver who is merely preparing for the proverbial rainy day becomes a sucker.

This perhaps is the greatest single affliction of fiat currency: it forces risk-averse investors to become speculators to one degree or another. The speculative elements become 1) what will the dollar be worth when my investment is sold or matures, 2) what will my investment be worth when it is sold or matures, and 3) how much of the nominal income from an investment will be taxed away?

Accepting Risk

Money has served three traditional functions: as medium of exchange, as standard of value, and as store of value. All governments of the world have embraced fiat currency and inflating, with results similar to that of the dollar evident in Chart 1. This means that, while their currencies can continue to serve the first function of money in transactions, their usefulness as standards of value are subject to the distortions of fluctuating foreign exchange rates, and most of all, currencies have become unreliable stores of value, especially over the long term.

Resolving the investor’s dilemma means that, in order to achieve an acceptable real return in terms of purchasing power, today’s investor must rely to a greater or lesser extent on holdings that can fluctuate markedly in price.

It is only by accepting the possibility of losses in terms of currency (as well as purchasing power) that investors can expect to mitigate the “double whammy” of price inflation and taxes.

¹AIER, RESEARCH REPORTS Vol. LXVIII No. 24 December 24, 2001

Экономические уроки рухнувших империй

Экономические уроки рухнувших империй (О.Ю. Мамедов, заслуженный деятель науки РФ - http://politconcept.sfedu.ru/2009.1/contents.html)

1. Но вот что удивляет, - хотя возникновение римского principate и уменьшало политическую свободу граждан (которой они «по горло» насытились в кровавые времена гражданских войн), но это – в том далёком Древнем Риме - странным образом сопровождалось расширением свободы экономической! В таком парадоксе можно усмотреть первый урок древнеримской истории для истории современной: как бы высоко ни ценило общество идеалы демократии и либерализма, смутный период социального переустройства всегда завершается временным отказом от такого переустройства и жаждой социальной передышки. Это время и было использовано Августом для институционализации частной собственности, индивидуального предпринимательства и поддержки свободной торговли, значительно сняв бремя налогообложения, то есть делал то, что делаем и мы, отдалённые и боковые потомки древних римлян, в эпоху доставшейся нам социальной передышки.

2. Каким образом? Римскими инвестициями в хорошие дороги и удобные гавани! Фактически это была первая в мировой истории целевая комплексная программа, проводимая центральной властью. Отдав скромную пятипроцентную(!) дань в виде таможенных пошлин, свободная торговля управляла экономикой на всём пространстве возникающей Империи. Это был невиданный расцвет свободы для торговли и время роскошных возможностей для частной инициативы. И в этом можно усмотреть второй урок древнеримской истории для истории современности, удачно подхваченный кейнсианской теорией и пост-кризисной практикой Европы и США 30-х годов ХХ века

3. ХОРОШЕЕ ПРОДОЛЖЕНИЕ: Тибериус, второй император Рима (14-37 н.э.), удачно продолжил экономическую политику Августа – он одержим желанием ускорить экономический рост империи и упрочить положение среднего класса, в котором видел социальную основу Империи. Уж не идёт ли речь о третьем уроке древнеримской истории для истории современности?

4. Итак, благодаря Августу и Тибериусу первое столетие Римской империи вошло в её историю как эпоха экономического процветания, наступившего благодаря исключительно либеральным внутриримским экономическим условиям. В пределах всей Империи, охватывавшей весьма обширные территории, был установлен мир – главное условие экономического процветания (уж не считать ли это уроком четвёртым?), что обеспечило безопасность всех торговых коммуникаций

5. Важно отметить ещё одно обстоятельство - основная масса правительственных чиновников также была исключена из числа получателей пособия. И
   это пятый крайне важный исторический урок, тем более для нас, хорошо знающих – там, где обосновался чиновник, уже не сможет пробиться ни македонская фаланга, ни греческая когорта, ни римский легион!
   

6. Шкала августинской системы налогообложения была либеральнее (на языке финансистов намного менее прогрессивной): налогооблагаемые сообщества были ответственны только за неподвижный элемент налога. Таким образом, «сверхнормативный» прирост дохода не подлежал дележу с государством. Производители знали заранее точную величину их налогового вычета и то, что «сверхдоход» оставался в их распоряжении. Это был большой стимул для дополнительного производства. Ей-богу, недурной шестой урок для современных фискалов!

7. И хотя некоторые авторы приписывают императорам клавдиевской фамилии поддержание политики Августа «laissez faire», ориентация на рост дохода именно государства, а не граждан, стала подтачивать силу римской экономики. И это уже – седьмой, самый важный урок экономической истории.

8. ...императоры предпочитали не налоги повышать, а понижать содержание драгоценного металла в монетных знаках, обесценивая тем самым валюту. И не понимали властолюбивые императоры того, что сегодня знают даже первокурсники: это порождало худшую форму налогообложения - инфляцию, единственное удобство которой для правительств всех времен состояло в её невидимости... Правда, правительство не пренебрегало и продажей государственной собственности, а отдельные недобросовестные императоры (такие, как Домициан, 81-96 н.э.) превратили в источник дохода явно сфабрикованные обвинения, чтобы конфисковать активы богачей. Если последнее и считать восьмым уроком, то только негативным. Хотя налоги на обычных римлян не были подняты, право на получение римского гражданства было максимально расширенно, что переводило в статус налогоплательщика всё большее число людей. Зато налоги на богачей были резко увеличены, особенно в случаях наследования и освобождения (рабов).

9. Императоры искренне полагали, что сила (армия) есть главный источник власти, и потому сконцентрировали свои усилия на финансовой поддержке армии. В соответствии с этим миропониманием частное богатство Империи постепенно конфисковывалось или облагалось убийственным конфискационным налогом. Но когда богачи не смогли больше заплатить по счетам государства, тяжкое бремя налогов незамедлительно упало на низшие классы. И плохо стало уже всем, и в первую очередь тем, кто раньше радовался разорению и истреблению богачей, а теперь сами разделяли их участь. Экономический диагноз - в третьем столетии нашей эры впервые потерпела катастрофу «древнеримская монетарная экономика». Кончилось всё это очевидным – экономический рост сменился экономическим застоем. Пожалуй, это можно счесть девятым уроком.

10. Однако крах денежной системы разрушил нормальную систему налогообложения. Результатом явился хаос, породивший государственный экономический терроризм - государство было вынуждено заставлять людей продолжать работать и производить. Для этого государство ввела систему прикрепления людей к данному виду и месту занятости: фермеры (и их дети) были привязаны к земле, подобные же требования распространялись на всех других рабочих, производителей и ремесленников. Даже солдаты были обязаны оставаться солдатами всю жизнь, как и их сыновья! Высшие сословия принуждались к оказанию муниципальных услуг, таких, как сбор налогов. И если сбор налогов не соответствовал видам государства, то они должны были за свой счет покрывать дефицит. Чудненько придумано. Устойчивое вторжение государства во все сферы экономики давали один и тот же результат – разрушение источников экономического роста. И это – урок десятый. Панэтатизм усиливал тенденцию к феодализации экономики, так как «натурализация» производственных связей превращалась в способ «выхода» из экономической системы общества.

?Проблема капитализма? - 1

(http://infocorn.org.ua//2010/09/21/glavnaya_problema_kapytalyzma)
Кто-то где-то, по видимому, сказал автору, что существует фиксированное количество
товаров и если кто-то "имеет" больше, то это означает, что кто-то имеет меньше.
Почему бы Вам не взглянуть на капитализм реально - как на систему, где
люди СОЗДАЮТ вещи? Если один человек производит больше, чем другие,
это не означает, что другие должны остаться ни с чем. Наоборот, если тот один,
который производит больше, перестанет производить больше, все станут иметь
меньше, чем они имели бы, если производство продолжалось бы.

Более того, очевидно, что Вы не понимаете, что означает среднее
(математическое). Если в среднем экономика растет на 5% в год, вполне
возможно, что доход некоторых людей (небольшого числа) растет на 15% в
год, в то время как доход других людей растет на 4% в год - и вы
получите 5% в год, как взвешенное среднее. А что касается
владельцев бизнеса - похоже, что Вам никогда не попадались бизнесмены,
чей доход за год оказался отрицательным (т.е. год оказался убыточным),
из-за чего тысячи, если не миллионы бизнесов банкротятся каждый год.

К тому же, Ваше утверждение, что капитализм может производить
постоянный рост только в 3-5% в год применимо только к странам, где
капитализм уже эффективно использует все ресурсы. В странах, подобных Украине
или России, где неэффективность производства ужасающая, применение
настоящего капитализма легко приведет к росту примерно 10+% в год на
протяжении по крайней мере десятилетия.

И, наконец, кто Вам сказал, что в Советском Союзе не было такого
количества бомжей у мусорных баков, в метро, нищих (не профессиональных,
а действительно просто нищих людей), потому что не
было нищих? Так было потому, что все, кого Вы описали, как "бомжи,
нищие" были в тюрьме. Если общество использует советские методы (т.е.
считает проживание на улице преступлением, ведущем к заключению в
тюрьму), оно может убрать бедных людей с улиц, но не убрать бедных людей
из общества. Оно просто помещало их в тюрьмы. Вы такого хотите?

Вернемся у вопросу о среднем росте экономики и рассмотрим численный пример.
В любой экономике национальный доход (т.е. весь доход в экономике)
может быть разделен на две части - доход рабочей силы и доход
капитала. Приближенно доход рабочей силы это все зарплаты, выплаченные
всем рабочим, а доход капитала это прибыли/дивиденды/и т.д. инвесторов
и владельцев бизнесов (то, что вы называете прирост капитала).

Важным вопросом является как общий доход разделяется между этими двумя
категориями. В США доход рабочей силы составляет примерно 70% от всего
дохода, доход капитала составляет оставшиеся 30% (конечно, тут еще
есть государство, которое отрезает у всех свою долю, но мы пока это
проигнорируем).
Итак, предположим, что все владельцы капитала такие умные, как Warren Buffet и
что они увеличивают свой доход на 15% в год (оптимистическое
предположение, большинство из них имеет гораздо меньше). Итак, доход
капитала в стране растет на 15% каждый год. Но он составляет только
30% от всего дохода в стране!

Теперь, давайте посмотрим на несколько примеров с разными темпами
роста дохода рабочей силы.
1. Доход капитала растет на 15% каждый год, доход рабочей силы не
растет совсем. Темп роста национального дохода будет представлять среднее:
15%*30%+0*70%=4.5% годового роста экономики; это вполне возможно в любой стране.
Если используемая формула Вам не очевидна, то вот она в общем виде:
(темп роста дохода капитал)*(доля дохода капитала в общем
доходе)+(темп роста дохода рабочей силы)*(доля дохода рабочей силы
в общем доходе)=темп роста национального дохода.
2. Доход капитала растет на 15% в год, доход рабочей силы растет на
1% в год. Темп роста национального дохода будет представлять среднее:
15%*30%+1%*70%=5.2% годового роста экономики; опять, вполне средний рост.
3. Доход капитала растет на 15% в год, доход рабочей силы растет на
4% в год. Темп роста национального дохода будет представлять среднее:
15%*30%+4%*70%=7.3% годового роста экономики. Это высокий темп
роста для развитой страны, такой как США, но для развивающейся страны,
такой как Украина, которая переходит от очень неэффективной плановой
экономики к более эффективной капиталистической - 7.3% роста на самом
деле было бы достаточно низким показателем.

Заметьте, что во всех этих примерах доход рабочей силы РАСТЕТ все
время, так что никто не теряет свои "буханки хлеба"!

А если не все капиталисты подобны Warren Buffet и не всем из
них удается достичь роста своего дохода в 15% в год? Некоторые бизнесы
даже банкротятся и исчезают... Что приводит к понижению процента роста
дохода капитала, скажем в среднем до 12%.
Теперь, если средний рост экономики составляет 5% в год, то это
означает, что доход рабочей силы растет на 2% в год. (Формула: 12%*30%+2%*70%=5%)

Другой аспект - составляет ли доля дохода капитала в Украине на самом
деле 30%? Я так не думаю. Да, некоторые богатые люди делают кучу
денег, но в Украине очень мало богатых людей. Ну, скажем, доля дохода
капитала в общем доходе Украины составляет 20%, что оставляет 80% на
доход рабочей силы.
Принимая предположение, что все богатые люди в Украине - такие умные, как Warren
Buffet, и что доход капитала растет на 15% в год имеем:
темп годового роста дохода всей экономики=15%*20%+(темп роста
дохода рабочей силы)*80%=5%
Как быстро должен расти доход рабочей силы, чтобы темп роста общего
дохода составил 5%? Ответ: 2.5% в год.

И, наконец, важный момент. Автор статьи путает уровень доходности (процент прибыли) на
капитал с РОСТОМ дохода на капитал. Взгляните на эту часть его статьи:
"Прекрасным примером этого является Уоррен Баффет, который
десятилетиями демонстрировал рост своего фонда на 15%+ в год.
Остальные экономически грамотные люди стремятся к таким же цифрам. В
нашей стране, к примеру, 15% - это ничто, и любой бизнесмен скажет,
что минимальный рост прибыли, который его интересует - это 40%
годовых. А лучше 50-100%. (Вычтем уровень инфляции в 15%, и получим
порядка 25% реального прироста - это минимум)."
Предположим, что Warren Buffet увеличивает свой капитал на 15% в год.
Это НЕ ОЗНАЧАЕТ, что его доход ВОЗРАСТАЕТ на 15% каждый год. Это
только означает, что его доход СОСТАВЛЯЕТ 15% от всего капитала,
который он инвестировал.

Пример: предположим, что Warren Buffet инвестирует 1 млрд долларов.
Если он увеличивает свой фонд на 15% в год (это называется - уровень
доходности составляет 15%), то его доход или процент прибыли в год будет 15% от 1 млрд
долларов, что составляет 150 млн долларов. Если в этом году он
потратит все 150 млн долларов, то тогда в следующем году он опять
инвестирует 1 млрд долларов и при 15% уровне доходности его доход
опять составит 150 млн долларов. Другими словами - ЕГО ДОХОД НЕ
ВОЗРАСТЕТ СОВСЕМ!

Но что, если он не тратит все 150 млн долларов за один год? Ну, давайте
сделаем противоположное допущение - он ничего не тратит и инвестирует
все 150 млн долларов в бизнес. Это означает, что в следующем году у
него будет инвестировано 1.15 млрд долларов. При уровне доходности в
15% его доход в таком году будет 15% от 1.15 млрд долларов, что
составит 172.5 млн долларов. Таким образом, за один год его доход
возрос от 150 млн долларов до 172.5 млн долларов, что составляет рост
в 15%. Но для этого требуется, чтобы он ничего не тратил в течение
года и реинвестировал весь свой доход.

Допуская, что он в течение года все же что-то тратит (и под "тратит"
мы имеем ввиду все кроме инвестирования в бизнес -
покупка машин, или домов, или взносы на благотворительность, дарение
подарков своим детям - любые расходы), то годовой рост его дохода
будет меньше 15%.

Так что нормальные бизнесмены заинтересованы не в том, чтобы "минимальный рост прибыли,
- это 40% годовых", они заинтересованы, чтобы уровень доходности был по крайней мере 40%.
Другими словами, они хотят, чтобы прибыль составляла по крайней мере 40% от инвестированных
денег (это есть "уровень доходности"), а не чтобы прибыль была на 40% больше в текущем
году по отношению к предыдущему году (это "рост прибыли"). А почему они хотят такую высокую прибыль?
Потому что из нее они платят налоги, взятки, проценты по кредитам, часть съедается инфляцией, и т.д.
А оставшееся они тратят на себя и семью - то есть весь этот доход они НЕ инвестируют обратно в бизнес.
Так что РОСТ дохода у них совсем не 40% и не 25%.

Ну что я могу сказать - цифры и экономические определения, термины и
терминология тяжки для понимания некоторых людей.

Если бы аргументы автора были верны, т.е. если бы в капиталистических
странах было бы перераспределение богатства от рабочих к
капиталистам/инвесторам, тогда бы мы наблюдали, что доля дохода
капитала в общем доходе возрастала со временем, особенно в странах,
где капиталистическая система функционирует дольше всего.
НО МЫ НЕ НАБЛЮДАЕМ ЭТОГО.
В США, стране, которая в современной капиталистической системе дольше
всех, доля дохода капитала в общем доходе составляет 1/3 и остается
стабильной на протяжении последних 50 лет. У нас нет достоверных
надежных данных до второй мировой войны, так что я не могу сказать с
уверенностью, каковы были доли дохода в отдаленном прошлом.

Но то, что я сообщила выше - это факт и я могу предоставить ссылки на
данные, показывающие это, если кто интересуется. Эти данные
общедоступные.

И, наконец, давйте проверим факты, которые цитирует автор. Особенно
те, в которых он сообщает о доходах Warren Buffet.

Компания Buffet (фонд, который автор упоминает в статье) называется
Berkshire Hathaway. Указанный в нижеприведенной ссылке файл показывает
цену акций Berkshire Hathaway, начиная с 1996 года.
http://www.facebook.com/photo.php?pid=590801&id=100000113389181&ref=fbx_album
Любой может проверить эту информацию на Yahoo Finance (тикер акций BRK-B).
Компания не выплачивает дивидендов, так что вся прибыль аккумулируется
в возрастающей цене акций.

Я бы хотела, чтобы автор статьи показал мне постоянное возрастание в
15%, которое, как он утверждает, имеет Buffet. Я не вижу такового.
Некоторые года были очень хорошими (например 2001), но другие были
намного хуже (2008, 2005).
За 14 лет, отображенных на диаграмме, цена акций возросла с примерно
25 долларов до 70 долларов - это дает средний рост около 8% в год (не
забудьте, что доход возрастает накопительно, так что это не 8%
умноженные на 14 лет, а 1.08 в 14-й степени).

Если бы средний годовой доход был 15%, тогда в течение 14 лет цена акций
возросла бы с 25 долларов до 175 долларов.

Совершенно очевидно, что Warren Buffet не получает годового дохода в 15%, не говоря уже о том,
возрастет ли его доход на 15% в год. В некоторые годы доход упал (по сравнению с предыдущим
годом), а в некоторых годах доход был вообще отрицательным.

Надо проверять факты, прежде чем утверждать что-либо.

?Проблема капитализма? - 2

Чтобы яснее было, вот таблица:

A	B	C	D=B C	E=D	F=E
Год	доход населения	новых кредитов выдано на	совокупный спрос на товары	товаров произведено и продано на	доход населения в следующем году
1	$100000	$0	$100000	$100000	$100000
2	$100000	$100000	$200000	$200000	$200000
3	$200000	$0	$200000	$200000	$200000

Если кредитов больше не дают, то все последующие годы будут такими же, как год 3.
Год 1 описывает экономику без кредитов.
Год 2 - это экономика, в которой у кого-то появилось $100000, которые он дал взаймы.
Год 3 - взаймы больше не дают.
Таблица использует основной результат экономической теории: стоимость всех произведенных и проданных в стране товаров равна доходу всего населения, которое эти товары производило. Производство создает доход для людей на нем работающих.

Хорошо, объясню.
То есть, здесь я буду объяснять основной результат экономической теории, тот самый, который гласит, что:
ВВП=стоимость всех товаров, произведенных в стране=совокупному доходу населения

Сначала мы должны выяснить, сколько же людей в этой экономике.
Другими словами - кто выдает кредит: кто-то из этих 10-ти человек или там еще есть 11-й?
Мне все равно какой пример рассматривать - с 10-ю людьми или с 11-ю, но обязательно ВСЕХ людей в экономике (т.е. ЗАКРЫТУЮ систему, как Вы выразились ранее).

Для удобства предположим, что кредит выдает один из 10-ти человек.
Так вот:
год 2:
1-го января все люди получают $100000 дохода с прошлого года и $100000 кредита.
И покупают товаров на $200000. У кого они покупают товары?
У людей этой же самой экономики, которые эти товары производят (то есть, друг у друга).
Если это непонятно, то вот пример:
4 человека из десяти работают на производстве одежды, а 6 человек - на производстве автомобилей (один этим производством владеет, а 5 других там работают).
Когда доход страны был $100000, то $40000 тратилось на одежду, а $60000 - на автомобили (итого - средний доход на человека - $10000).
А теперь людям выдали кредит в $100000 и они его весь потратят - скажем, на автомобили.
До кредита - в стране тратили $60000 на автомобили - скажем, это 6 автомобилей.
А с кредитом - потратят $160000 на автомобили - то есть, купят 16 автомобилей.
Для того, чтобы эти 16 автомобилей произвести, 6 человек, работающих на производстве автомобилей, начинают работать в 2-3 смены. Этот автомобильный бизнес теперь имеет продаж на $160000 и все эти $160000 достаются тем, кто эти автомобили производил.
Если всем поровну - то по $26666 на каждого. Если владелец бизнеса забирает себе больше - то не поровну: скажем, рабочим по $20000, а владельцу $60000.
В любом случае, доход тех, кто производит автомобили теперь $160000.
А доход тех, кто производит одежду так и остался $40000.

И вот все эти $200000 выдают населению 1-го января года 3.
Из них $25000 должно быть выплачено по кредиту. То есть, те люди, которые взяли кредит, совокупно платят $25000 тому человеку, который этот кредит им выдал. Но кредит-то выдал один из этих 10-ти человек! Поэтому в результате выплат по кредиту, $25000 передается от 9-ти заемщиков - одному кредитору, человеку номер 10.
Как это поменяло количество денег, которые люди теперь могут потратить на товары? А никак.
В результате этой выплаты, заемщики теперь могут потратить на $25000 меньше, а кредитор на $25000 больше, чем они могли до выплаты. То есть, совокупное количество денег, которое теперь может быть потрачено на товары, так и остается $200000.

Вы можете спросить - а потратит ли кредитор эти деньги на товары?
У кредитора есть два варианта:
потратить эти деньги на товары,
или инвестировать их куда-то - то есть, дать их взаймы.
То есть, он либо потратит эти $25000 на товары, либо в стране будет $25000 еще выдано кредитов. Но в любом случае совокупный спрос на товары останется $200000.

Все вышеперечисленное происходит от того, что система замкнутая - кредиторы и заемщики находятся внутри одной и той же экономики. То есть, это модель всей мировой экономики.

Мне кажется, что Вы считаете, что кредитор может взять эти $25000 и куда-то их унести ИЗ ЭКОНОМИКИ, каким-то образом спрятать и ни на что не потратить. Если Вы действительно так считаете, пожалуйста, опишите подробнее, как этот процесс "унесения денег из экономики" выглядит.
Еще один способ проиллюстрировать тот же пример.

10 человек в экономике:
Один богатый - у него доход $46000.
Остальные 9 - бедные - у них доход по $6000 на человека.
Общий доход $100000.
Богатый человек - это владелец бизнеса, а остальные 9 человек - это
работники в этом бизнесе.
Год 1:
все эти люди тратят весь свой доход в этой же самой экономике - они
покупают товары на сумму $100000. Эти товары производит тот самый
бизнес, которым владеет один человек и на котором работают остальные 9
человек.
Год 2:
Теперь предположим, что у этого богатого человека откуда-то появилось
еще $100000 и он их дал взаймы остальным 9-ти людям. Скажем, 8 человек
получили кредит на $10000, а один - на $20000.
И вот все эти люди начинают тратить свой доход с прошлого года
($100000) и этот кредит (еще $100000).
В результате спрос на товары, производимые этим единственным бизнесом
в стране, резко увеличивается. Чтобы произвести больше товаров, люди
начинают работать в 2 смены. За год объем общих продаж этого бизнеса
будет $200000.
Кто же получает эти $200000?
Те, кто в этом бизнесе работают, то есть, рабочие и владелец бизнеса.
В какой пропорции доход делится между рабочими и владельцем в принципе
не важно.
Скажем, в такой же пропорции, что и раньше: владелец получает $92000,
а каждый из 9-ти рабочих - по $12000 (всего $200000).
Год 3:
Весь доход за прошлый год выдается всем людям 1-го января.
Итого имеем:
9 человек - каждый получает по $12000.
1 человек (владелец бизнеса) - получает $92000.
9 человек должны платить по кредитам.
Напомню:
8 из них имеют кредит на $10000 (они должны платить $2500 каждый)
и 1 человек имел кредит на $20000 (он должен платить $5000).
В результате:
У 8-ми человек остается по $9500 (=$12000-$2500);
у одного человека остается $7000=$12000-$5000;
а у богатого владельца бизнеса оказывается $92000+$25000=$117000 (все
выплаты по кредитам достались ему, так как он эти кредиты выдавал).
Совокупное количество денег, которое может быть потрачено на товары
теперь равно:
8 человек по $9500=$76000
плюс
один человек $7000
плюс
один богатый человек - $117000.

Всего: $76000+$7000+$117000=$200000.
Все эти выплаты по кредитам произошли 1-го января года 3.
А 2-го января все эти люди отправились тратить свой совокупный доход в $200000.
Заметьте, что поскольку НОВЫХ кредитов в этом году не выдают, то это
значит, что богатый владелец бизнеса тратит ВСЕ свои $117000 на товары
(никакую часть из них он не дает взаймы и не ложит в банк - иначе это
бы создало новые кредиты в экономике).

Пожалуйста, измените этот пример так, чтобы он иллюстрировал то
падение спроса на товары, которое Вас так беспокоит.
Вы считаете, что я чего-то не вижу в этой ситуации. Поэтому я Вас
попрошу добавить это "что-то" в мой пример и проиллюстрировать
проблему, о которой Вы говорите.

Полина.

Довготерміновий прогноз поточної кризи

Довгострокові перспективи: Дефіцит + соціальні програми

Але всі ці короткотермінові турботи не йдуть ні в яке порівняння з довгостроковою перспективою.

Дефіцит федерального бюджету буде більший, ніж 10% від ВВП протягом найближчих років - це надзвичайно багато.

Але це лише верхівка айсберга. Ми також повинні взяти до уваги незабезпеченість соціальних програм, які федеральний уряд взявся фінансувати: Medicare і Medicaid, і система виплати пенсії, яка виплачується з податків сьогодняшніх працівників, а не зі спеціальних пенсійних фондів, складених з регулярних внесків працівника до його виходу на пенсію.

Всі ці витрати будуть збільшуватися у зростаючому обсязі у зв'язку зі збільшенням числа пенсіонерів по відношенню до числа працюючих, збільшенням тривалості життя пенсіонерів і збільшенням соціальних допомог літнім людям.

Давайте подивимося на деякі цифри.

Вартість незабезпечених соціальних програм та Medicaid складає більше $100 трлн - і продовжує зростати. Це приблизно в десять разів більше, ніж загальна існуюча заборгованість Сполучених Штатів, і це становить близько $330000 на кожного чоловіка, жінку та дитину в США - або близько $1.3 мільйони для сім'ї з чотирьох чоловік. І продовжує зростати.

Отже, середня американська сім'я з чотирьох чоловік стикається з пропонованим урядом рахунком на $1.3 мільйона зверху до вже існуючих податків! Уявіть, що цим сім'ям не треба буде оплачувати цей чек - тоді вони всі були б мільйонерами! Ласкаво просимо в еру негативних мільйонерів.

Не дивно, що провідні експерти в даний час відкрито запитують, чи не є Сполучені Штати банкрутом, і вони в очікуванні можливого майбутнього, при якому молоді, освічені американці будуть втікати з країни у великій кількості, щоб уникнути непосильних податків - і, звичайно ж, роблячи таким чином, вони залишать своїх співгромадян ще з більшим тягарем, що припадає на душу населення. Це жива ілюстрація випадку, описуваного виразом: “Останньому, хто буде виходити - Вимкніть світло!”.

Процитую слова одного з провідних представників влади, президента Федерального резервного банку в Далласі: “Я бачу страшний шторм, що зріє у формі нічим не зв'язаного боргу уряду ... Якщо ми не зробимо заходів для вирішення цієї проблеми, довготривалий фіскальний дисбаланс федерального уряду буде неймовірно більш руйнівним для нашого економічного процвітання, ніж іпотечна криза і недавнє марнотратство на кредитних ринках.” (Річард У. Фішер, 2008)² Ті з вас, хто молодий, наслідки торкнуться безпосередньо особисто вас. У вас є борги за навчання в коледжі, які треба оплачувати. Важко влаштуватися на роботу, не кажучи вже про те, щоб влаштуватися на добре оплачувану. Ви не зможете поліпшити свої житлові умови, оскільки житло стане занадто дорогим. Податки найімовірніше будуть високими і будуть продовжувати рости протягом всього вашого робочого життя.

Із заробленого у вас мало чого залишиться, щоб заплатити внески на свою персональну пенсію. А вже поточні прогнози припускають, що ви, ймовірно за все, цілком доживете до своїх 90 років і більше, але там мало що залишиться в наявності для вашої державної пенсії, коли ви вийдете на пенсію - за умови, що ви взагалі зможете вийти на пенсію. Експерти в сфері пенсійного забезпечення подейкують про граничний вік для виходу на пенсію, і вік виходу на пенсію вже починають збільшувати.

Історично кажучи, гарне життя на пенсії буде здаватися в майбутньому, як розкіш, що існувала в 20-му столітті, як те, що люди зазвичай не мали до і після (20-го століття). А ВИ спізнилися: в той час як попередні покоління отримували її легко, ви будете гарувати все життя і працювати до упаду.

Якщо ви все ще не повністю пригнічені, то до вас, очевидно, ще не дійшла повністю суть сказаного мною.

Можна заперечити, що цей кошмарний сценарій є несправедливим обманом, і ви матимете рацію. Справді, це може нагадати деяким з вас схему Понці (або піраміду Понці). Схема Понці є по суті шахрайством. Хтось організовує інвестиційний проект і переконує інших людей вкладають у нього свої гроші. Ці люди втягують інших людей, а вони в свою чергу залучають ще людей і так далі. Кожен новий залучений уявляє, що його гроші інвестуються для його користі, але насправді гроші в дійсності знімаються тими, хто вже в системі (організував її і знаходиться в самій верхівці).

Процес продовжується до тих пір, поки в схему приходить досить багато нових людей, але в якийсь момент стає ясно, що ця схема не може виплачувати обіцяне. Прихід нових людей припиняється і схема руйнується. І крах неминучий. Ті, хто прийшов на початку, отримують з цього непогані гроші, ті, хто прийшов пізніше, отримують набагато менше - а ті, хто прийшов останнім, втрачають все.

Я б сказав, що система соціального пенсійного забезпечення - система переказів коштів між поколіннями, в якій молоде покоління виявляється підписаним у неї старшим поколінням почасти ще до свого народження - не тільки нагадує, але насправді є пірамідою Понці, найбільшою з коли-небудь придуманих афер, яка працює в міру приходу наступного покоління. І ви, присутні тут молоді люди, повинен сказати з жалем, якщо хочете побачити, хто ці нові рекрути цієї фінансової піраміди, просто подивіться в дзеркало.

Отже система повинна неминуче впасти. Чим ви молодші, тим більше вам належить втратити. І чим довше ця афера триватиме, тим більшими втратами вона вам обійдеться.

Я кажу вам, молодим: вибір за вами, як довго ви маєте намір з цим миритися. Я кажу - це ВАШ вибір, тому що ті з нас, хто постарше - їм трохи пощастить - вони залишать сцену до того, як прийде ваша черга розплатитися (за наслідки прийняття такої системи).

Вибір за вами.

Ви можете грати за правилами, які старше покоління встановило для вас. Вам потрібно буде платити все більші і більші податки, працювати все важче і важче, отримувати все менше і менше для самих себе - ви отримаєте життя, яке мало чим відрізняється від рабства, - а потім система все одно впаде.

Або ви можете дати відсіч. Немає такого закону в природі, який говорить, що ви повинні оплачувати чек, який інші люди виписали на ваш рахунок. Ви не раби - ви раби, тільки якщо ви вирішите ними стати. Ви можете відмовитися оплачувати ці чеки.

Я дуже добре розумію, що такий вибір не прописаний у жодних урядових законах, і наслідки, про які я кажу, є революційними і, безумовно, небезпечними.

Давайте будемо відвертими в тому, що я пропоную. Я пропоную, що якщо дефолт є неминучим, і, якщо дефолт завдає тим більший збиток, чим довше він відтягується, то може не варто його відтягувати? Ми повинні проткнути цей нарив, і вбити аферу - краще раніше, ніж пізніше.
Ви хочете вибрати важку працю і рабство, за якими настають остаточні злидні, або ж ви хочете постояти за себе і поборотися за шанс на гідне життя? Вибір за вами.

Хтось якось сказав робітникам усього світу, що їм нема чого втрачати крім своїх ланцюгів?
Я хотів би закінчити, як я і почав, цитуючи людину цієї ситуації, пророка ідеї короткострокового підходу, Джона Мейнарда Кейнса. У 1930 році Кейнс написав чудове есе, “Економічні можливості для наших онуків”, в якому він заглянув у свою магічну кришталеву кулю і подумав про те, яка економічна життя буде сто років по тому, в 2030 році, який від нас всього в парі десятиліть³. Кейнс передбачував переваги технічного прогресу, котрий приводить нас поступово до стану економічного блаженства, в якому проблема економічної необхідності буде по суті вирішена. Він припускав, що будуть 3-годинні робочі зміни, і 15-годинний робочий тиждень, робота не стільки з-за потреби, але більше заради того, щоб щось робити, і він турбувався про те, як люди психічно пристосуються до такої кількості вільного часу в своєму розпорядженні. Ми будемо подібні до біблійним ліліям в полі, які не працюють і не прядуть.

І, нарешті, через тисячоліття боротьби, реальне життя, в кінці кінців, наздоганяє нас традиційної епітафією на могилі поденщіци. Після життя, проведеної в невпинній важкій роботі, вона прийшла, щоб злягти у свою могилу, і більше за все їй хотілося довгого, довгого відпочинку:

Не плачте по мені, друзі, не плачте про мене ніколи, Бо мені вже не доведеться нічого робити на віки вічні.

Принаймні, Кейнс був правий в одному: у вас тепер буде зовсім інша кількість вільного часу для дозвілля (і зовсім не так багато, як ви очікували). Дякую вам всім.

Кевін Дауд є переконаним Лібертаріанським економістом, головна сфера його інтересів - вільні банки і вільне підприємництво у фінансовій галузі. Нещодавно він звільнився з Ноттінгемського університету в Англії і живе в Шеффілді, Англія, разом з дружиною і двома дочками. Його наступна книга (написана з Мартіном Хатчінсон), "Алхіміки втрат: Як сучасна фінансова політика і державне втручання зруйнувало фінансову систему", повинна бути опублікована видавництвом Wiley в травні місяці 2010 року. Див Кевін Дауд в архівах статті. article archives.

Ця доповідь була вперше представлена на Паризькому “Свобода Fest”, 13 вересня 2009.

початок

² Richard W. Fisher, 'Storms on the Horizon,' Remarks before the Commonwealth Club of California. San Fr

³John Maynard Keynes, "Economic Possibilities for our Grandchildren," reprinted in Essays in Persuasion, W.W. Norton reprint, 1963.

Шлях до золотої гривні

Шлях до золотої гривні¹

Адаптовано за працею Joseph T. Salerno, “Money, Sound and Unsound”, 2010 by the Ludwig von Mises Institute
Представлено Олександром Власенком на конференції “Економічна інтеграція як умова підвищення добробуту у країнах СНД” , Одеса, ОНУ ім.Мечнікова, у квітні 2011 р.
Те, що сказав Мізес в 1953 році, вірно і сьогодні: “Справжні гроші й сьогодні означають те, що вони означали в дев'ятнадцятому столітті: золотий стандарт. Основна перевага золотого стандарту полягає в тому, що він робить визначення купівельної спроможності грошової одиниці незалежним від дій державних структур. Він вириває з рук “економічних царів” їх найбільш страшний інструмент. Він позбавляє їх можливості створювати інфляцію”. Ідеалом справжніх грошей є, таким чином, повноцінний золотий стандарт, який повністю відділений (незалежний) від держави. На жаль, на відміну від двох інших обов'язкових умов для економічних розрахунків—приватної власності і вільних ринків—які можуть і повинні бути введені (реалізовані) швидко—якщо можливо, то в один день—введення режиму справжніх грошей потребує деякого більш тривалого перехідного періоду². Але це не означає, що швидкі і чіткі кроки не можуть бути негайно вжиті на шляху до цього ідеалу.
Фактично, Мізес³ запропонував перехідну програму для грошової реконструкції повоєнної Європи на початку 1950-х років, яка легко може бути адаптована для сучасної пост-комуністичної Європи. Насправді, Валютна Агенція, яка пропонувалася прихильниками стабільних грошей в останні роки, являє собою нічого більше, як помилковий варіант з програми Мізеса⁴. Реформа Мізеса переслідувала дві мети: позбавити національний уряд можливості фінансувати бюджетний дефіцит за рахунок монетизації боргу і запобігти систематичному спотворенню структури кредитних ставок і системи міжчасових цін, яке неминуче виникає внаслідок невиправданої кредитної експансії. Як пояснював Мізес⁵, “Головне, щоб державні структури більше не мали змоги збільшувати кількість грошової маси в обігу та кількість випущених чеків, якщо вони не покриті повністю, тобто на 100%, депозитами, вкладеними населенням. Не повинно залишитися жодної щілини, жодного чорного ходу для прослизання інфляції в економіку”.
Першим кроком у цій реформі є заборона існуючому центральному банку або самим державним структурам робити будь-які дії, які розширювали б кількість грошової маси. Це включає в себе операції на відкритому ринку і позики центрального банку, а також друкування грошей міністерством фінансів у “надзвичайних” ситуаціях. Другий крок: комерційним банкам та іншим фінансовим установам повинно бути також заборонено позичати яку небудь частину знову відкритих депозитів; іншими словами, всі депозити—включаючи нечекові строкові депозити, які видаються на вимогу—відкриті після початку грошової реформи, повинні підкорятися правилу 100-відсоткового резервування. Для дотримання цього правила закон повинен зобов'язати банки розділитися на “депозитні” та “ощадні” відділення. При цьому “депозитним” відділенням має бути суворо заборонено розширювати їх безготівкові активи понад загальної суми своїх незабезпечених пасивів за станом на дату початку проведення реформи. Тобто, депозитні відділення не зможуть видавати нові кредити, використовуючи кошти на рахунках вкладників. У результаті всі нові випуски фідуціарних коштів будуть заборонені. Ощадні відділення будуть мати можливість пропонувати bona fide (чітко визначені) строкові депозити, наприклад, депозитні сертифікати з контрактною (договірною) датою виплати, і ці грошові зобов'язання не будуть мати вимоги по резервуванню. Ощадні відділення банків та інші установи будуть також мати можливість пропонувати акції грошових та інших типів інвестиційних фондів повністю вільних від юридичних вимог по резервуванню, оскільки такі фонди є прямим інструментарієм заощаджень та інвестицій. Ці два взаємозалежних кроки (1-й і 2-й) приведуть до заморожування грошової маси національної валюти.
Третій крок, який повинен бути зроблений одночасно з першими двома, це лібералізація ринку іноземних валют так, щоб національна валюта стала повністю і ефективно конвертуватися в історично “тверді”, тобто менш схильні до інфляції, (паперові) валюти, такі, як долар США, євро або швейцарський франк. У міру того, як дилери та спекулянти на міжнародному валютному ринку будуть переконуватися в твердості цих реформ, знецінення національної валюти—припустимо, що це українська гривня—врешті-решт припиниться; потім почнеться її подорожчання, оскільки купівельна спроможність гривні, чия грошова маса тепер суворо заморожена, почне зростати щодо іноземних валют, навіть найтвердіша з яких буде найімовірніше знецінюватися через зростання її кількості внаслідок дій відповідного центрального банку. У міру того, як повсюдне подорожчання гривні стане явним, обмінний курс між гривнею та обраною твердою валютою, наприклад швейцарським франком, поступово стабілізується. У цей момент ринковий обмінний курс повинен бути закріплений законом, як офіційний. Цей обмінний курс буде підтримуватися повною та безумовною конвертабельністю між цими двома валютами.
Я зупинився у виборі опорної твердої валюти на швейцарському франку, як на найменш знеціненій валюті за останні 120 років з усіх наявних в даний час. Крім того, обсяг ВВП Україна також дозволяє зробити такий вибір. Стислі довідкові дані з цього приводу наведено у Додатку 1.
Для забезпечення конвертабельності між гривнею і швейцарським франком необхідний четвертий крок: створення Конвертаційної Агенції, якій буде призначена єдина функція купівлі та продажу гривні в обмін на швейцарські франки за офіційним обмінним курсом. Для того щоб досягти цієї мети, тобто щоб ринковий обмінний курс відповідав офіційному, ця агенція має бути уповноважена законом створювати гривню, на 100 відсотків забезпечену швейцарськими франками. Цій агенції знадобиться первинний об'єм резервів у швейцарських франках, яким вона зможе викуповувати всю кількість гривні, пред'явлену їй, за офіційним обмінним курсом. Ці початкові резерви у швейцарських франках повинні бути позичені їй центральним банком або казначейством на нескінченний термін і безвідсотково. Швидше за все, цей початковий обсяг швейцарських франків треба буде купити на долари, наявні в резерві Національного Банку України. Слід особливо відзначити, що Конвертаційна Агенція не буде мати ніяких відносин з центральним банком (НБУ) або казначейством після отримання цих початкових резервів у швейцарських франках. Більше того, буде і надалі в силі сувора законодавча заборона для центрального банку створювати гривню за допомогою позик або купівлі активів до тих пір, поки не завершиться перехід до класичного золотого стандарту і центральний банк буде ліквідіровано⁶. Уряду теж ніколи не буде дозволено випускати гривню, за винятком випуску розмінної монети. Однак, для попередження будь-якої спроби уряду фінансувати свій дефіцит за рахунок наводнення ринку розмінною монетою, випуск розмінних монет повинен буде підкорятися двом законодавчим обмеженням: по-перше, ці монети повинні мати повну платіжну силу тільки по відношенню до самого уряду (у розрахунках тільки з самим урядом), по-друге, уряд буде зобов'язаний викуповувати всі пред'явлені монети гривневими банкнотами або депозитами без затримки (негайно) і без втрати вартості для їх пред'явника. І, нарешті, Конвертаційна Агенція не буде мати ніяких привілеїв у проведенні своїх операцій в іноземній валюті; вона буде працювати на ринку обміну валют, як і будь-який інший агент, купуючи і продаючи на вільному ринку.
Як тільки ці чотири кроки будуть виконані, країна опиниться в ефективному обмінному стандарті зі швейцарськими франками. У цьому монетарному режимі, оскільки обмінний курс швейцарський франки—гривня залишається фіксованим, арбітраж призведе до того, що купівельна спроможність гривні буде постійно і швидко налаштовуватися так, щоб підтримувати “паритет купівельної спроможності” зі швейцарським франком. Таким чином, і рівень інфляції, і конфігурація відносних цін буде ідентична в гривнях і швейцарських франках. Це означає, що буде неможливо купити який-небудь товар дешевше в одиницях однієї з двох валют де-небудь у світі.
Також мається на увазі, що не буде необхідності в проведенні якоїсь місцевої монетарної політики: пропозиція гривні буде автоматично змінюватися у відповідь на зміни у міжнародному балансі платежів, як основна частина процесу збереження паритету купівельної спроможності. Таким чином, якщо попит на гривню в економіці зростає, то спроби домогосподарств і бізнесів збільшити свої авуари в цій валюті спричинять зменшення попиту на немонетарні товари і послуги. У результаті ціни на товари в гривні почнуть падати, купівельна спроможність гривні почне рости вище паритету зі швейцарським франком, роблячи покупки в гривнях дешевшими, ніж у швейцарських франках. Це призведе до зростання експорту та падіння імпорту для України, приводячи до профіциту в балансі платежів і притоку швейцарських франків. Ці зайві швейцарські франки будуть потім викуплені Конвертаційною Агенцією та обміняні на гривні за офіційним обмінним курсом. Оскільки пропозиція гривні в обігу таким чином розшириться, ціни в гривнях рушать у зворотному напрямку до тих пір, поки не відновиться паритет купівельної спроможності і, відповідно, рівновага балансу платежів.
Таким чином, грошова маса в обігу спонтанно регулюється щодо попиту на гроші за допомогою змін у балансі платежів. Також слід зазначити, що така система призводить до “імпортування” інфляції зі Швейцарії, яка б вона не була. Щоб побачити, як це може відбуватися, припустимо, що Центральний Банк Швейцарії збільшив пропозицію швейцарських франків за відсутності належного попиту на них. Спочатку це викличе зростання цін у Швейцарії, приводячи до падіння співвідношення між купівельною спроможністю швейцарського франка і гривні нижче встановленого обмінного курсу. Оскільки тепер буде вигідніше купувати товари в гривнях, утворюється надлишок швейцарських франків при цьому офіційному обмінному курсі і цей надлишок Конвертаційна Агенція повинна обміняти (викупити) за гривні. Оскільки ці гривні, що тільки-но надійшли, збільшать грошову масу в гривні, загальні ціни в Україні почнуть рости, щоб відновити паритет з цінами Швейцарії. І в міру того, як Швейцарія продовжує збільшувати свою грошову масу, система обміну швейцарських франків призведе до того, що гривня буде втрачати свою купівельну здатність приблизно з тією ж швидкістю, що і швейцарський франк. Крім того, в процесі цього врівноваження темпів інфляції, реальні доходи будуть перерозподілятися від українців, які отримують нові швейцарські франки пізніше в цьому процесі, тобто, після того, як більшість цін в Швейцарії вже виростуть, до швейцарських резидентам, особливо до уряду Швейцарії та до інших початкових одержувачів нових грошей⁷. Цей перерозподіл реального доходу від користувачів гривні до користувачів швейцарського франка проявиться в профіциті балансу платежів зі Швейцарією, який Україна отримає під час цього процесу, оскільки деяка частина українських товарів, проданих до Швейцарії буде компенсуватися не імпортом реальних товарів і послуг зі Швейцарії, а паперовими швейцарськими франками. Слід зазначити, що ці специфічні впливи імпортованої інфляції швейцарського франка на розподіл національного доходу не зміняться просто через те, що Конвертаційна Агенція могло б тримати свої резерви у швейцарських франках у формі процентних актівов⁸.
Крім того, Україна буде не тільки імпортувати інфляцію, яка існує в Швейцарії; в результаті арбітражу спотворення структури процентних ставок і відносних цін, що виникає внаслідок створення фідуціарних коштів у Швейцарії, швидко і повністю передасться в Україну. Це означає, що Україна буде таким же самим чином схильна до спадів і підйомів бізнесових циклів, як і будь-який інший інтегральний компонент “валютної області” швейцарського франка, наприклад, як кантон Женеви або Берна. Принаймні тимчасово, економічна доля України буде в великій мірі залежати від політики Центрального банку Швейцарії (або якогось іншого центрального банку, в залежності від обраного Україною варіанту).
Я докладно зупиняюся на цих недоліках системи фіксації обмінного курсу національної валюти до історично “твердої”—але все ще такої, що випускається центральним банком—паперової валюти, для того, щоб акцентувати увагу на тому моменті, що все це слід розглядати виключно, як перехідну стадію для досягнення мети. І навіть у цій функції система має деякі суттєві переваги. Перша, і найбільш важлива - вона забирає у державних структур і їх центрального банку управління над кількістю грошової маси, забезпечуючи тим самим негайне звільнення від небезпеки надзвичайного хаосу розрахунків, що викликається гіперінфляцією, яка є постійною загрозою в умовах сучасного режиму необмеженої монетизації боргу. Друга: забороняючи всі наступні спроби національної емісії грошей, система прибирає спокусу для уряду відновити контроль над банківською системою з метою втручання в кредитні ринки для зниження кредитних ставок і забезпечення короткострокового зростання зайнятості і реального обсягу виробництва під час (імпортованого) циклічного спаду⁹. Одночасно система викорінює основні причини фінансової паніки: розбіжність часової структури активів і пасивів, що є невід'ємною рисою банківської системи з частковим резервуванням. Прибравши постійно нависаючу загрозу фінансового краху, система позбавляє державні структури (уряд) можливості інжектувати “надзвичайну ліквідність” у фінансову систему як привід для збільшення грошової маси центральним банком.
Ця остання перевага перехідної програми Мізеса відсутня у варіанті Валютної Агенції, що просувається вільними банкірами і деякими монетаристами. При системі Валютної Агенції, хоча самі банкноти Валютної Агенції будуть на 100 відсотків (або більше) резервуватися борговими зобов'язаннями в іноземній резервній валюті, майже так само, як і банкноти Конвертаційної Агенції Мізеса, комерційні банки будуть мати можливість випускати депозити і навіть банкноти, резервовані тільки частково банкнотами Валютної Агенції¹⁰. Це піддає систему ризику виникнення фінансової паніки, особливо ініційованої або такої, що включає в себе процес втечі капіталу в іноземну валюту¹¹. У такій ситуації велике бажання іноземних і місцевих інвесторів в українських підприємствах і цінних паперах ліквідувати свої інвестиції й конвертувати свої гривні в швейцарські франки для інвестицій за кордоном, спочатку призведе до повсюдної конвертації гривневих депозитів у гривневі банкноти Валютної Агенції. Це буде загрожувати руйнуванням банківської системи з частковим резервуванням і безсумнівно буде спричиняти непереборний тиск на Валютну Агенцію прийняти на себе функцію центрального банку, як “кредитора останньої інстанції”¹².
Останньою перевагою перехідного режиму, запропонованого Мізесом, є те, що останній крок по введенню повністю справжніх грошей, 100 відсоткового золотого стандарту, буде простим і безболісним. На жаль, цей фінальний крок може мати місце тільки після того, як сама Швейцарія вирішить відновити золоту основу швейцарського франка¹³. Але як тільки швейцарський франк буде знову визначений у точно зазначеній кількості золота, скажімо, як одна тисячучотирьохсота частина тройської унції, Українська Конвертаційна Агенція потім конвертує свої резерви в швейцарських франках в золото за курсом 1400 швейцарських франків за тройську унцію і розрахує золотий вміст нової золотої української гривні¹⁴. Після цього вона (Конвертаційна Агенція) використає це золото для оплати всіх своїх гривневих банкнот і закриється. Щоправда, оскільки все Українське суспільство думає і розраховується в гривнях, було б слушно, щоб, перш ніж оплачувати золотом свої паперові гривневі банкноти, Конвертаційна Агенція відкарбувала все отримане золото в монети, деноміновані у гривнях. Ця одноразова операція з карбування монет може бути оплачена спеціальним фондом, створеним на відсотки, зароблені Конвертаційною Агенцією на своїх резервах у швейцарських франках. Насправді неважливо чи зробить вона таким чином, або виплатить золото зливками або монетами, деномінованими у швейцарських франках, залишивши одержувачам можливість організувати за свій рахунок приватне карбування монет із золотих зливків будь-яких вибраних розмірів і найменувань. Важливо, щоб суспільство вступило у фізичне володіння золотими монетами і освоїлося з їх використанням. Індивідуальні власники гривні потім вирішать, яку частину своїх готівкових балансів залишити у формі золотих монет, а яку частину тримати у формі миттєво конвертованих у золото фінасових інструментів, таких як банкноти або поточні депозити. Останні будуть представляти собою буквально грошові сертифікати, які будуть функціонувати, як еквівалент справжнього золота при обміні і будуть підтверджувати, що ті, хто прийняв їх в обмін, отримують фактичне право власності на точну кількість золота, зазначену в сертифікаті. Для того, щоб ці банкноти і депозити працювали як справжні права власності на золото, установи, що їх випускають, зобов'язані законом тримати 100-відсотковий запас золотих резервів усіх своїх зобов'язань¹⁵.
Звичайно, критики справжніх грошей невпинно нагадують нам, що навіть золотий стандарт може бути скасований, якщо уряд (краще сказати - політики) вирішать більше не підкорятися “правилам гри”. Але це заперечення абсолютно порожнє, тому що так можна заперечити будь-якій реформі, спрямованій на відновлення ринкової економіки та економічних розрахунків. Державні структури можуть в майбутньому вибрати встановлення тотального контролю над цінами чи знову колективізувати засоби виробництва. Всі ці порушення “правил гри”, або, більш точно, прав на приватну власність і свободу обміну, безсумнівно занурять економіку знову в хаос розрахунків. Суть в тому, що справжні гроші також є фундаментальною інституціональною вимогою економічних розрахунків, яка може бути знищена при порушенні державою прав власності. Але це означає, що їх відновлення та збереження є обов'язковим, якщо нація хоче вижити і процвітати.

Література.

Allais, Maurice, 1987. “The Credit Mechanism and Its Implications”. In Arrow and the Foundations of the Theory of Economic Policy, George R. Feiwel, ed., pp. 491–561. New York: New York University Press.
Bordo, Michael D., and Anna J. Schwartz. 1987. “The Importance of Stable Money: Theory and Evidence”. In The Search for Stable Money: Essays on Monetary Reform, James A. Dorn and Anna J. Schwartz, eds., pp. 53–72. Chicago: University of Chicago Press.
Bresciani-Turroni, Costantino. [1937] 1968. The Economics of Inflation: A Study of Currency Depreciation in Post-War Germany, Millicent E. Savers, trans. London: George Allen & Unwin, Ltd.
Cagan, Phillip. 1989. “Monetarism”. In The New Palgrave: Money, John Eatwell, Murray Milgate, and Peter Newman, eds., pp. 195–205. New York: W.W. Norton & Company, Inc.
Carrington, Samantha. 1992. “The Remonetization of the Commonwealth of Independent States”. AEA Papers and Proceedings 82 (May): pp. 22–26.
De Soto, Jesús Huerta. 1995. “A Critical Analysis of Central Banks and Fractional/ Reserve Free banking from the Austrian Perspective”. The Review of Austrian Economics 8, no. 2: pp. 25–38.
____. 1997. A Critical Note on Fractional/Reserve Free banking, unpublished MS. Guyot, Erik. 1997. “Hong Kong’s Rates Rise, Prompting Fears of Slowdown”. In The Wall Street Journal 230 (September 10), p. A16.
Hanke, Steve H., and Kurt Schuler. 1993. “Currency Boards and Currency Convertibility”. In The Cato Journal 12 (Winter): pp. 687–705.
____, and Kurt Schuler. 1993. “Currency Boards and Currency Convertibility”. The Cato Journal 12 (Winter): pp. 687–705.
Hayek, F.A. [1935] 1967. Prices and Production, 2nd ed. New York: Augustus M. Kelley.
____. 1978. Denationalisation of Money — The Argument Refined. London: The Institute of Economic Affairs.
Heilperin, Michael A. [1939] 1978. International Monetary Economics. Philadelphia: Porcupine Press.
Hoppe, Hans-Hermann, Jörg Guido Hülsmann, and Walter Block. 1998. “Against Fiduciary Media”. The Review of Austrian Economics 11, no. 1: pp. 15–50.
Humpage, Owen F. 1995. “A Mexican Currency Board?” Federal Reserve Bank of Cleveland Economic Commentary (March 15).
____, and Jean M. McIntire. 1995. “An Introduction to Currency Boards”, Federal Reserve Bank of Cleveland Economic Review 31 (2nd Quarter): pp. 2–11.
Laffer, Arthur. 1980, Reinstatement of the Dollar: The Blueprint. Rolling Hill Estates, Calif.: A.B. Laffer Associates.
Maltsev, Yuri N. 1990. “The Maltsev One-Day Plan”. The Free Market 8 (November): p. 7.
Marget, Arthur W. [1938–42] 1996. The Theory of Prices: A Re-Examination of the Central Problems of Monetary Theory, 2 vols. New York: Augustus M. Kelley. McKinnon, Ronald I. 1991. “Financial Control in the Transition from Classical Socialism to a Market Economy”. Journal of Economic Perspectives 5 (Fall): pp. 107–22.
Meltzer, Allan H. 1987. “Monetary Reform in an Uncertain Environment”. In The Search for Stable Money: Essays in Monetary Reform, James A. Dorn and Anna J. Schwartz, eds., pp. 201–20. Chicago: University of Chicago Press.
____. 1993a. “The Benefits and Costs of Currency Boards”. The Cato Journal 12 (Winter): pp. 707–10.
____. 1993b. “Monetarism”. In The Fortune Encyclopedia of Economics, David R. Henderson, ed., pp. 128–34. New York: Warner Books, Inc.
Miles, Marc A. 1984. Beyond Monetarism: Finding the Road to Stable Money. New York: Basic Books.
Mises, Ludwig von. 1952. “Summary Statement”. In Defense, Controls, and Inflation: A Conference Sponsored by the University of Chicago Law School, Aaron Director, ed., pp. 331–35. Chicago: University of Chicago Press.
____. 1966. Human Action: A Treatise on Economics, 3rd ed. Chicago: Henry Regnery Company.
____. 1978. On the Manipulation of Money and Credit, Percy L. Greaves, ed., Bettina Bien Greaves, trans. Dobbs Ferry, N.Y.: Free Market Books.
____. [1952] 1981. The Theory of Money and Credit. Indianapolis, Ind.: Liberty Classics.
____. 1990. Economic Calculation in the Socialist Commonwealth, S. Adler, trans. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
Reimann, Guenter. 1939. The Vampire Economy: Doing Business under Fascism. New York: The Vanguard Press.
Reisman, George. 1979. The Government against the Economy. Thornwood, N.Y.: Caroline House Publishers, Inc.
Rothbard, Murray N. 1992. “How and How Not to Desocialize”. The Review of Austrian Economics 6, no. 1: pp. 65–77.
____. 1993. Man, Economy and State: A Treatise on Economic Principles, 2nd ed. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
Sachs, Jeffrey. 1992. “Privatization in Russia: Some Lessons from Eastern Europe”. AEA Papers and Proceedings 82 (May): pp. 43–48.
____. 1993. Poland’s Jump to the Market Economy. Cambridge, Mass.: The MIT Press. Salerno, Joseph T. 1982. “The Gold Standard: An Analysis of Some Recent Proposals”. Cato Institute Policy Analysis (September 9).
____. 1987. “Gold Standards: True and False”. In The Search for Stable Money: Essays on Monetary Reform, James A. Dorn and Anna J. Schwartz, eds., pp. 241–55. Chicago: University of Chicago Press.
____. 1991. “Two Traditions in Modern Monetary Theory: John Law and A.R.J. Turgot”. In Journal des Economistes et des Etudes Humaines 2 (June/September): pp. 337–80.
____. 1994. “Ludwig von Mises’s Monetary Theory in Light of Modern Monetary Thought”. The Review of Austrian Economics 8, no. 1: pp. 71–115.
____. 1997. “Monetary Neutrality vs. Monetary Calculation: The Problem of Deflation”. Austrian Scholars Conference Working Paper, 27. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
Sapsford, Jathon. 1997. “Japan’s Banks Will Keep Asian Spigot Flowing and Help Avoid Credit Crunch”. The Wall Street Journal 230 (September 8): p. A15.
Schuler, Kurt. 1996. Should Developing Countries Have Central Banks? Currency Quality and Monetary Systems in 155 Countries. London: Institute of Economic Affairs.
____, George Selgin, and Joseph Sinkey, Jr. 1991. “Replacing the Ruble in Lithuania: Real Change Versus Pseudoreform”. Policy Analysis 163 (October 28). Washington, D.C.: The Cato Institute.
Selgin, George. 1991. Praxeology and Understanding: An Analysis of the Controversy in Austrian Economics. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.
____. 1992. “The ECU Could Stabilize Eastern Currencies”. The Wall Street Journal (January 9), p. A12.
____. 1995. “The ‘Productivity Norm’ vs. Zero Inflation in the History of Economic Thought”. History of Political Economy 27 (1995): pp. 705–35.

Додаток 1.

1From: Joseph T. Salerno, “Money, Sound and Unsound”, 2010 by the Ludwig von Mises Institute: pp. 484–496.

2Ludwig von Mises, The Theory of Money and Credit (Indianapolis, Ind.: Liberty Classics, [1952] 1981), p. 480. On this point, see Murray N. Rothbard, “How and How Not to Desocialize”, in The Review of Austrian Economics 6, no. 1 (1992): pp. 70–71. Otherwise, Rothbard supports the “One-Day Plan” for desocialization put forward by Yuri N. Maltsev, “The Maltsev One-Day Plan”, in The Free Market 8 (November 1990): p. 7.

3Mises, Theory of Money and Credit, pp. 485–90.

4An especially good discussion of the nature and functioning of currency boards, which includes references to the recent literature, is Owen F. Humpage and Jean M. McIntire, “An Introduction to Currency Boards”, Federal Reserve Bank of Cleveland Economic Review 31 (2nd Quarter 1995): pp. 2–11. Currency boards have been suggested for countries such as Lithuania (Kurt Schuler, George Selgin and Joseph Sinkey, Jr., “Replacing the Ruble in Lithuania: Real Change versus Pseudoreform”, in Policy Analysis 163 [October 28, 1991], Washington D.C.: The Cato Institute), Russia (Steve H. Hanke and Kurt Schuler, “Currency Boards and Currency Convertibility”, in The Cato Journal 12 [Winter 1993]: pp. 687–705 and Steve H. Hanke, Lars Jonung and Kurt Schuler, Russian Currency and Finance: A Currency Board Approach to Reform [New York: Routledge, 1993], and Mexico (Owen F. Humpage, “A Mexican Currency Board?” Federal Reserve Bank of Cleveland Economic Commentary [March 15, 1995]).

5Mises, Theory of Money and Credit, p. 481.

6The central bank may be permitted to remain in existence during the course of the transition period, continuing to collect and dispose of the interest on its assets and to provide check-clearing services to the commercial banks (if it had performed this function in the past). Under no circumstances, however, should the central bank be permitted to retain its function of regulating the banking system and, in particular, of monitoring and enforcing the system’s adherence to the new 100 percent-reserve rule for demand deposits. The very rationale of central banking is to foster and support fractional-reserve banks in their natural desire to expand credit, and this has been its historical function as well. Thus, it would be the height of folly to permit officials whose very jobs consisted in undermining sound money to exercise any influence over the emerging sound money regime.

7This is only true to the extent that Ukrainians actually do receive the newly-created Swiss francs late in the process. However, although this would generally be the case, it need not be so. Should the initial recipients of the new money, e.g., the Switzerland government or Switzerland's import firms, spend most of their newly-acquired Swiss Francs directly on Ukrainian exports, and the Ukrainian exporters in turn spend this windfall mainly on domestic products, causing prices in Ukraine to rise in advance of the rise in Switzerland prices, the redistribution of real income caused by the Swiss franc inflation would generally benefit Ukrainians at the expense of Switzerlanders.

8In other words, even though the Ukrainian Conversion Agency would capture the “seignorage” from issuing hryvnias by investing its Swiss franc reserves in interest-bearing securities, this would not negate the likelihood that the seignorage appropriated by the Swiss Central bank's Swiss franc creation would take a separate toll on the income and wealth of individual Ukrainians.

9Of course, such a domestic “cheap money” policy is completely ineffective in dealing with the temporary upsurge in unemployment that normally accompanies a cyclical downturn. This unemployment is inherently speculative and self-liquidating, as workers whose labor services have previously been misallocated invest their time and other resources in “job prospecting” for their best employment opportunities in an economy whose production structure and pattern of resource allocation is being radically reshaped to reflect consumers’ genuine time preferences. As long as the freedom to exchange is rigorously enforced in the labor market, however, this process will operate expeditiously and efficiently, and no permanent mass unemployment will result. Laborers will quickly find that they have no recourse but to accept the lower real wage rates necessitated by the malinvestment and destruction of capital that follows in the wake of imported credit inflation. An expansionary domestic monetary policy will only delay the needed labor market adjustments and pile new capital malinvestments atop the old.

10Schuler et al., “Replacing the Ruble”, p. 17; and George Selgin, “The ECU Could Stabilize Eastern Currencies”, in The Wall Street Journal (January 9, 1992): p. A12.

11This is recognized by by Allan H. Meltzer (“The Benefits and Costs of Currency Boards”, The Cato Journal 12 [Winter 1993]: p. 709), a lukewarm proponent of currency boards. On the key role of fractional-reserve banking in precipitating the capital flight of the 1930s, see Mises, Economic Calculation, pp. 107–09.

12This scenario appears to be developing in Hong Kong as I write this in September 1997. A general—but not yet headlong—exodus of capital from Southeast Asia is beginning to cause a credit crunch, resulting in a sharp increase in the Hong Kong interbank, or Hibor, rate and the drawing down of dollar reserves by Hong Kong’s currency-board-like Monetary Authority to defend the fixed exchange rate between the Hong Kong and U.S. dollars. Should large lenders to the region, such as the Japanese banks, lose confidence in the stability of the indigenous currencies, a pell-mell flight of capital would ensue, the Hibor would climb to stratospheric heights and weaker Hong Kong banks would be unable to borrow on the market to finance the continuing redemption of their demand liabilities. At this point the Hong Kong Monetary Authority would forsake its role as a strict currency board and begin to lend to the failing banks to ward off bank runs and widespread financial panic. On the developing financial crisis in Southeast Asia, see Erik Guyot (“Hong Kong’s Rates Rise, Prompting Fears of Slowdown”, in The Wall Street Journal 230 [September 10, 1997]: p. A16) and Jathon Sapsford (“Japan’s Banks Will Keep Asian Spigot Flowing and Help Avoid Credit Crunch”, in The Wall Street Journal 230 [September 8, 1997]: p. A15).

13If a small country like Ukraine attempted to unilaterally reestablish gold convertibility for its currency, it would face the problem of sudden and unpredictable fluctuations of its price level. This would result not from any innate feature of gold but from the actions of governmental monetary authorities abroad. If the latter begin to substantially increase the rates of growth of their national fiat money supplies, this could precipitate panic buying of gold by their citizens as a hedge against inflation. This would drive up the value of gold relative to other goods, thereby causing a sudden deflation of prices in terms of Ukraine’s gold currency. Or foreign governments might decide to dump part of their accumulated gold stocks to temporarily prop up the exchange rate for their depreciating fiat currencies, to increase their current revenues, or to punish gold speculators. This sell-off would depress the value of gold and cause hryvnia prices to surge upward. But the risks associated with unilaterally establishing a gold convertible currency must, of course, be compared with the inflationary risks posed by tying on to a “harder” fiat currency such as the dollar, whose stock may be inflated at double-digit rates at any time as the result of an arbitrary political decision. If, in assessing these risks, Ukrainians decide that a gold-convertible currency is the safer course for the transition period, then the proposal in the text is readily adaptable to this decision by simply substituting “gold” and “gold market” for “Swiss franc” and “foreign exchange market” wherever these terms appear.

14If the par rate between the hryvnia and the Swiss franc had been fixed at 7 hryvnias per Swiss franc, then, given the definition of the Swiss franc as 1/1,400 oz. of gold, each gold hryvnia would contain 1/9,8 thousandth oz. of gold (= 1/1,400 oz. of gold per Swiss franc x 1/7 Swiss franc per hryvnia).

15The enforcement of one hundred percent reserves would not require the continuation of the administrative mandate of the transition regime that banks be split into deposit and saving departments. Presumably, by the time the government of the U.S. and possibly other G-7 governments have decided to restore the gold standard, Ukraine will have formulated a body of property law that includes recognition of the true economic nature of bank notes and demand deposits, i.e., as nothing more or less than property titles to the money commodity, gold. In fact, it would not be difficult to incorporate a legal principle requiring 100 percent reserves for demand deposits into a system of property law adopted from Western market economies, because, as de Soto (“A Critical Analysis of Central Banks”, pp. 29–30) has pointed out, such a general legal principle was contained in the continental European juridical tradition which extends from old Roman Law to the French and Spanish legal codes of the early twentieth century. A second problem that would need to be resolved upon the transition to a completely sound money is the disposition of the fiduciary media that were issued by the banks prior to the transition period and whose stock has been since frozen. While the continued existence of these media would not necessarily disrupt monetary calculation, they would remain a source of weakness—and, therefore, of never-ending temptation for government intervention—in the financial system. One possible method of liquidating them is to transfer to the commercial banks the proceeds from the sale of the central bank’s assets upon its dissolution. The commercial banks would then use these assets to purchase the gold reserves necessary to transform their margin of unbacked demand liabilities into 100-percent gold-backed money certificates. This would mean of course a windfall capital gain for the shareholders of these banks.