‎"За лаштунками фінансової кризи - як це насправді відбувається..." Три частини

Сучасна фінансова система ‑ це фарс

Sprott Asset Management, Royal Bank Plaza, South Tower, 200 Bay Street, Suite 2700, P.O Box 27, Toronto, Ontario, M5J 2J1

T: 416 943 6707, F: 416 362 4928

Toll Free: 888 362 7172

www.sprott.com

Зміст

• Частина перша [1]

• Частина друга [2]

• Частина третя [3]

• Посилання

Частина перша[1]

Eric Sprott & Sasha Solunac - Markets At A Glance, October, 2007

Уявімо собі такий експеримент. Припустимо, що центральний банк у Вашій країні пообіцяв зробити всіх багатими, надрукувавши по 1 млн гривень на кожного чоловіка, жінку і дитину. Ви б вийшли з цього приводу на святкову демонстрацію? Швидше за все ні, оскільки ви усвідомлюєте, що це (друкування для кожного по 1 млн гривень) фарс. Бо якби це було правдою, то створення багатства було б можливе за рахунок простого вмикання пресу для друкування “фальшивих” грошей. Але, на жаль, протягом багатовікового досвіду, люди зрозуміли, що такі, здавалося б щедрі грошові методи, не тільки не створюють багатства, вони руйнують його. Варто тільки подивитися на Веймарську Німеччину (в минулому), Зімбабве Мугабе (у наші часи), і на десятки інших прикладів протягом всієї історії і Ви пересвідчитися у руйнівній силі щедрості центральних банків.

Тим не менше, навіть хоч самоочевидною істиною є те, що центральні банки не можуть створити реальні багатства, останнім часом, здається, з'явилася знову віднайдена віра в спроможності центральних банків, зокрема, в західному світі. За останні 10 років або близько того, центральні банки здавалися всемогутніми, легко долаючи будь які кризи, що трапилися на їхньому шляху, роблячи те, що вони роблять найкраще: кидаючі гроші на цю проблему. Центральні банки оточуються аурою всемогутності, особливо тими на Уолл стріті які більше всього мають вигоди від легких грошей, оскільки вони є першими в черзі біля друкарських верстатів “фальшивих” грошей. Навіть остання (2007 року) іпотечна криза, така руйнівна, здавалося була вирішена центральними банками, або, точніше, сміття було заховане під килимок (поки що). Центральні банки це чудові вирішувачі проблем! В умовах нечуваної з часів Великої депресії кількості бажаючих зняти свої банківські вклади, Банк Англії пообіцяв гарантувати всі банківські депозити, а не тільки для Northern Rock, а й для всіх депозитів в країні і в будь якій кількості! Коли іпотечна криза погрожувала втопити німецький IKB банк, він був врятований своїм державним партнером, щедрою ліквідністю, наданою одночасно Європейським центральним банком, який закачав пів-трильйона євро у свою фінансову систему на протязі двох тижнів. Інтернет банк США Netbank, з депозитами лише 2,3 мільярдів доларів, повільно і болісно вмирав, незважаючи на всі зусилля, які були зроблені для його порятунку. Зрештою всі його депозити були передані під управління ING (Internationale Nederlanden Groep). Багато хто вважає, що завдяки центральним банкам, паніка на фінансових ринках вгамувалась. Дійсно, оскільки вартість акцій на біржевих ринках з тих пір піднялась до рекордних рівнів, іпотечна криза вочевидь здавалась несуттєвою вибоїною на дорозі до багатства.

Але чи дійсно багатство може були створено або, точніше, чи можна уникнути втрати багатства за рахунок дій центрального банку? Ми вважаємо, що ні. Все це фарс. Як ми вже згадували в нашому серпневому числі Markets At A Glance у статті “Моральний ризик втручання Центрального банку”, недавня поведінка центрального банку викликала безліч моральних ризиків в і без того складну глобальну фінансову систему. Ми визначили моральні ризики, як середовище, в якому “існують такі стимули, що дії осіб, що спонукаються їх власними найкращими інтересами, врешті решт шкодять самій системі в цілому”. Це протилежність знаменитої аналогії Адама Сміта про доброчесні результати “невидимої руки”. Мервін Кінг, керуючий Банку Англії, сказав про це найкраще, коли він висловлював думку на тлі закликів врятувати депозити вкладників Північного банку (Northern Bank): “Надання такої підтримки ліквідності підриває ефективне ціноутворення ризиків..., що заохочує до надмірних ризиків і сіє насіння майбутньої фінансової кризи”. Як це не дивно, сам керуючий не прислухався до своєї ж власної поради і незабаром після цього Банк Англії зробив все навпаки та гарантував всі банківські депозити в цілій країні! Таким чином сіючи насіння, за власними словами Кінга, для майбутньої фінансової кризи.

Центральні банки, незалежно від того, що вони говорять, мають досить передбачувану функцію реагування - настільки передбачувану, що ви можете “банкувати” на цьому... пробачте за каламбур. Своїми діями вони декларували в недвозначних виразах (свій основоположний принцип): Якщо ти банк, ти ніколи не програєш! Геть моральні ризики! Ця заповідь була сказана, і центральні банки зрештою стали нібито всемогутніми... щонайменше, в світі фінансів. Але виникає питання: чому центральні банки так ревно стоять на тому, щоб не допустити невдачі будь якого банку, незалежно від того, наскільки він малий? Ми вважаємо, що причина є наступною. Якщо один банк впаде, то вони всі впадуть. Завдяки кредитній бульбашці, глобальна фінансова система стала, без перебільшення, картковим будиночком.

Такий стан справ є притаманним глобальній фінансовій системі, яка знаходиться в останній стадії агонії безпрецедентної кредитної бульбашки, яка являє собою 10 трильйонів доларів фінансових інструментів, створених на ринках облігацій починаючи з 2000 року. Так воно є, якщо ви вірите цій цифрі. Як з'ясувалось, велика частина цих інструментів мають сумнівну цінність, але в багатьох випадках вони залишаються на обліку з розрахунку 100 центів на долар. Хоча весь світ був залучений у глобальну кредитну бульбашку в цьому десятилітті, саме США стали, безсумнівно, найбільшим боржником у світі в той час, і, отже, більша частина цього зростання на кредитних ринках виникла в американській фінансовій системі. Як виявилося, згідно з недавньою статтею у Wall Street Journal: “Велика частина американських фінансових ринків стали кімнатами дзеркал.”[4] Кількість цінних паперів, які оцінюються на основі позначень ринку мають статус “менше половини”. Переважна більшість оцінюється на основі позначень на матриці (до аналогічних активів або згідно дилерських оцінок) або на основі позначень на модель (скорше по чуттям), можливо, доречніше назвати “позначені як міфічні”. Кількість маніпулювань, яким дозволено проходити на банківських балансах є фарсовою до крайності. Ми вважаємо, що якщо б банкам було дозволено збанкрутіти, і їхні активи були б ліквідовані, то справжні масштаби обману були б викриті.

Ще одна причина, згідно якої банки не можуть бути відпущені на процедуру банкрутства - це інший картковий будиночок: похідні (деривативи). Ми багато разів писали про експоненційно зростаючі 415 трильйонів доларів похідних (станом на кінець 2006 року, і, за останніми підрахунками, вони зростають на 40% в рік). Хоча вони, нібито, використовуються в якості хеджів, ми не можемо повірити, що десь хтось далі в черзі не приймає значний ризик. Найбільш недооціненим ризиком щодо похідних, на наш погляд, є ризик контрагента. Якщо банк має x в активах, швидше за все, він має 10x або більше похідних (номінальної вартості). Якщо хоча б одному банку буде дозволено збанкрутувати, це може спровокувати дефолт ланцюжка контрагентів, що спричинить ефект доміно у всій фінансовій системі. Ми згодні з теорією Уоррена Баффета про те, що похідні є фінансовими інструментами масового знищення. Центральні банки не можуть допустити ризику практичної перевірки цієї теорії!

Таким чином, в очах банкірів, і, можливо, на їх нещастя, фарс повинний тривати якомога довше. Ми вже давно стверджували, що величина кредитної бульбашки, яка був створена протягом останніх семи років, постійно потребує все більше і більше кредитів та ліквідності, щоб підтримувати себе, інакше вона вибухне під дією власної ваги. Повністю усвідомлюючи цей факт, центральні банкіри не дозволять скоригувати ці надлишки, бо вони розуміють, що це не може бути зроблено належним чином. Тому вони будуть використовувати всі наявні в їхньому розпорядженні засоби для забезпечення того, щоб бульбашка жила так довго, як це можливо, і вони знають лише один засіб для цього випадку: бездумно кидати гроші на всі проблеми, які спливають на поверхню.

Як тепер має бути очевидно, ахіллесовою п'ятою цієї стратегії є інфляція. Не виміряна інфляція, яка може бути сфальсифікована протягом тривалих періодів часу, а інфляція, яка вимірюється падінням валюти і зростанням цін на золото. Те, що долар падає так стрімко по відношенню до валют, які також друкуються повним ходом, має бути подвійно тривожним для фінансової системи США. Але та сама логіка в рівній мірі стосується всіх центральних банків в світі, а саме, немає безкоштовних обідів і ціна, яку вони платять за порятунок банків і дешеву ліквідність є довіра до національної валюти. По суті вони торгують один ризик на іншій - ризик дефолту проти ризика падіння купівельної спроможності. Хоча порятунок банків може тимчасово відновити довіру до них і пом'якшити ризик дефолту, далі по черзі це руйнує довіру до національної валюти і підсилює ризики, пов'язані з купівельною спроможністю населення. Якщо швидкий підйом ціни на золото з початку кризи є все ж якимось чинником, то дія останнього вже відчувається. Іншим показником інфляції є зростання прибутковості облігацій, як показник інфляційності ринків, за яким незмінно настає здешевлення валюти.

Сумна іронія в тому, що, створивши інфляцію, центральні банки підривають те, для чого вони були започатковані в першу чергу: для підтримки стабільної цінової кон'юнктури. Будучи не в змозі робити це вони створюють умови для морального ризику, заохочують до нераціонального використання ресурсів, і не в останню чергу, сіють насіння для майбутнього фінансової кризи. Хіба це не фарс?

Частина друга[2]

Eric Sprott & Sasha Solunac - Markets At A Glance, September, 2008

У минулому році в цей час ми написали статтю під назвою “Сучасна фінансова система ‑ це фарс”[1]. С тих пір пройшов рік, і як свідчать останні події, не тільки фінансова система все ще являє собою фарс, але вона стала експоненційно більшим фарсом. Коли система рятування банків Казначейством/Федеральною резервною системою у фінансовому секторі стала скоріше правилом, ніж винятком, теми, про які ми написали (і, по суті, про які ми писали на протязі років) отримують значимість. А саме, не дозволяючи вільному ринку самому вирішити, якою має бути частка позикових коштів, створюється середовище, сприятливе моральним ризикам, таке, що підбурює до нераціонального використання ресурсів, а також таке, що сіє насіння для майбутнього фінансової кризи. Все це невід'ємна частина фарсу, яким є фінансова система, і все це почалося шість років тому (у 2002 році), коли Федеральна резервна система схвалила безпрецедентну грошову дурницю, яка призводить до того, що можна описати тільки як найграндіознішу і найбільш поширену світову фінансову бульбашку в історії. Неминучим результатом, який стає все більш очевидним, є те, що наведення ладу з наслідками цієї бульбашки, коли вже все буде сказано і зроблено, буде коштувати надзвичайно дорого, і буде дійсно найбільшим нищенням багатства в історії людства. Як ми вже давно попереджали, коли лусне бульбашка, то будуть катастрофічні наслідки, як вже болісно очевидно сьогодні. Самим показовим фактом, що це справжня фінансова різанина, є те, що основні установи Wall Street, багато з яких існують вже понад століття (навіть переживши Велику депресію), в даний час мруть, як мухи, один за одним, майже кожного дня.

Для того, щоб оновити спогади наших читачів, ось коротке резюме того, що ми писали тоді. Для нас було очевидно, що ця бульбашка призвела до розповсюдження активів вельми сумнівної цінності, переважна більшість з яких була оцінена на основі “позначення на модель”, що набагато перевершувало справжню вартість реалізації цих токсичних активів. Такі методи обліку можна було б більш точно назвати як “позначені як міфічні”. Це була фінансова гра, доведена до крайності, що призводить до середовища, де балансовий звіт всієї фінансової системи брехливий, з набагато менший капіталом, і, отже, з набагато більшим левереджем (недофінансуванням), ніж повідомлялось. Ми також стверджували, що поширення похідних (умовна вартість яких, за останніми підрахунками на кінець 2007 року склала майже 600 трильйонів доларів у відповідності до BIS - хоча є такі, хто вважають, що ця цифра в даний час перевищує квадрильйон доларів!), як засобу для “хеджування” вартості активів була брехнею. Ми вважаємо, що в багатьох випадках обидві сторони похідних торгують записаними в баланс прибутками, тому що саме суть їх моделей примушує їх так вчиняти - що саме по собі є очевидною брехнею. Але найбільшою брехнею про похідні було хибне ствердження, що це якимось чином захищає кожного (всіх) від ризиків. Фінансові інженери марно сподівались на ці інструменти, стверджуючи, що настала нова фінансова епоха нескінченної стабільності. Ми вважаємо, і завжди говорили, що поширення похідних фінансових інструментів, зовсім не призведе до зниження ризиків, а тільки збільшить внутрішню вразливість фінансової системи, підвищить її чутливість до ризиків контрагента, які давно вже ігнорувались. На даний момент ми вважаємо, що ми були праві. Очевидно, що похідні не змогли допомогти уникнути монументальної кризи у фінансовій системі сьогодні - зовсім навпаки. Вони збільшили ймовірність того, що якщо одна фінансова установа впаде, то всі впадуть, як картковий будиночок, чим ця система і є насправді. Як ми писали в минулому році: “Ми вважаємо, що якщо б банкам було дозволено збанкрутіти, і їхні активи були б ліквідовані, то справжні масштаби обману були б викриті.”[1, p.2]

Як і було передбачено, прийшов день, коли брехня проявилась. Це призвело до безпрецедентного втручання з боку казначейства і Федеральної резервної системи, які виступили в ролі покупця останньої інстанції для практично будь яких паперових активів з метою “врятування” фінансової системи. Щоб ринкові механізми коригування не виявитися занадто обтяжливим та нестерпними для економіки, урядова система в даний час переймає на себе регулювання функціюванням вільного ринку в загрозливих масштабах. На жаль, це лише показує іншу половину брехні, а саме помилкове уявлення про те, що центральні банки можуть “вирішити” фінансові кризи тим же засобом “рішення”, який викликав кризу в першій фазі: викинувши масу грошей на цю проблему. На жаль, попри те, у що Уолл стріт хоче змусити нас повірити, дорога до багатства не лежить через такого роду дії центрального банку. Як показують століття досвіду, безглузде друкування грошей не є способом створення багатства. Якби це було так, то Зімбабве була б найбагатшою країною у світі, а не однією з найбідніших. Як наслідок, можна також стверджувати, шлях до багатства ні в якому разі не прокладається за рахунок зростаючих державних витрат, особливо в контексті очікуваних грошових вливань у фінансовий сектор в великих масштабах, оскільки це в кінцевому рахунку призведе до того ж самого: безглуздого друкуванням грошей, приниження валюти (відносно золота, а не інших валют, центральні банки яких проводять таку саму ж руйнівну стратегію), а в більш довгостроковій перспективі, загальної нестабільності фінансової системи. Як ця загальна нестабільність проявиться в довгостроковій перспективі поки невідомо. Досить сказати, що якщо американські державні облігації (майже єдиний фінансовий актив, який не постраждав останнім часом) також впадуть, бо були сприйняті на ринку як токсичні, то ударні хвилі, які впадуть на фінансову систему, будуть величезними.

Саме тому ми дуже скептичні щодо ствердження, що глобальна рецесія буде дефляційною. За інших рівних умов це могло бути правдою, але коли задіяні масові фінансові вливання ніякої дефляційної тенденції не буде. Ми вважали і продовжуємо вважати, що до тих пір, як центральні банки продовжують робити те, що вони роблять найкраще, а саме - друкувати гроші, то логічним економічний результатом буде стагфляція. Історія показує, що вихід готівки в обіг паперовими грошима завжди призводить до інфляції. Це значить, що гвинтокрили, з яких розкидають гроші, літають на повну силу. Ми продовжуємо вважати, що кінцевим результатом, принаймні для США, будуть набагато більші високі процентні ставки (і набагато нижчі ціни облігацій) за борги уряду США. А як може бути інакше? Це неминучий результат, коли центральний банк втрачає довіру.

Ми вважаємо, що це довіра була сильно підірвана всім, що Федеральна резервна система зробила за останнє десятиліття, починаючи з епохи Ґрінспена. Він - Ґрінспен - отримав високу оцінку в якості (нібито) відмінного (головного) банкіра центрального банку, який підняв важливість Федеральної резервної системи, як нібито всемогутньої інституції, здатної протистояти будь якій фінансовій кризі, яка може виникнути. Але насправді це був, мабуть, найбільший з усіх фарсів. Центральні банки не можуть створювати багатство. І вони не можуть уникнути втрат. Вони тільки можуть конвертувати одну фінансову проблему в іншу. Федеральна резервна система явно не впоралась зі своїм основним завданням: підтримувати стабільність валюти і стабільність купівельної спроможності. Замість цього вона зосередилась на пампуванні (паперовими грошима) фінансового сектору економіки США до розмірів грандіозної бульбашки, посилаючи її - економіку - в кризу, а коли настав час платити по рахунках, то, за іронією долі, в даний час постало ​​завдання збереження фінансової системи від краху.

У своїх зусиллях виконати це завдання, ФРС досягла успіху тільки в тому, що загнала фінансову систему ще глибше у багнюку. Ціла низка дій Федеральної резервної системи, здійснених в минулому році, як звичайних, так і нетрадиційних, зазнала невдачі. До цього часу ФРС не зробила нічого такого, щоб спрацювало. Не спрацювало зниження відсоткової ставки на 350 базисних пунктів. Не спрацювали операції на відкритому ринку на сотні мільярдів доларів ліквідності. Не спрацювали 200 мільярдів доларів витрачені на збільшення кількості та частоти транзакцій по програмі TAF. Не спрацювали 200 мільярдів доларів витрачені на розширення програми кредитування цінних паперів. Не спрацювали сотні мільярдів витрачених на операції репо (google "repo operations" for explanation). Не спрацювали 290 мільярдів доларів, виділених ФРС іншим центральним банкам через своп-лінії. Не спрацювали 300 мільярдів доларів, виділених в розпорядження Федеральної житлової адміністрації на рефінансування іпотеки, що впала. Не спрацювали 29 мільярдів доларів наданих у борг JP Morgan для порятунку Bear Stearns. Не спрацювали 200 300 мільярдів доларів виділених на порятунок Fannie Mae і Freddie Mac. Не спрацювали 85 мільярдів доларів виділених на порятунок AIG. Ніщо не завадило вибуху фінансової системи. Останні відчайдушні акти ФРС включали в себе надання банками можливості обмінювати свої активи на грошові кошти (готівку) ФРС (величезний фарс), гарантування фондів грошового ринку, перетворення останніх двох вцілілих інвестиційних банків Уолл-Стріт в банківські холдингові компанії, і не в останню чергу, 700 мільярдів доларів пакету на порятунок, який зараз проштовхують у Конгресі, для прямої покупки іпотечних цінних паперів та інших токсичних активів, що знаходяться на балансах банків. Урядово державні структури в особі ФРС і Казначейства явно оголосили себе в якості покупця останньої інстанції. У процесі розвитку ситуації вони стануть іпотечним кредитором і гарантом, інвестиційним банком і страховою компанією. Цілком ймовірно, що наступним кроком буде те, що вони  ФРС і Казначейство  стануть ще й виробляти автомобілі. Де цьому край?

Всі спроби боротьби з кризою, які до цього часу полягали у тупому викиданні грошей, виявились марними, і ми не вважаємо, що останні відчайдушні заходи будуть чимось відрізнятися від попередніх. Чим більше відчай, тим більш несприятливі тенденції проявляються. У кращому випадку це тактика зволікань. У гіршому випадку застосовані заходи роблять кризу врешті решт ще гіршою, ніж вона б була без цих дій. Платою за розгортання програм порятунку і надання дешевої ліквідності буде в кінцевому результаті криза у валюті, вибір буде дуже невеликий: або ризик дефолту або ризик купівельної спроможності. Це не шлях до багатства для економіки. Це шлях до загибелі... і все це почалося тоді, коли колись завидна і процвітаюча фінансова система перетворилася на фарс.

Частина третя[3]

Eric Sprott & David Baker - Markets At A Glance, January, 2012

2011 рік був каруселлю - ще більше рятувальних допомог, більше відстрочок і більше відмов. Всі втомилися від Єврозони. Це не виправити. Там занадто багато боргів. Політики не знають, що відбувається. Нічого структурно не змінилося. Ми все ще на неправильному шляху. Зараз ще більше глобального боргу, ніж було рік тому, і це та ж стара пісня: розширювати і робити вигляд, розширювати і робити вигляд,... ми крутимось на одному місці,... і це вже більше не забава.

Приблизно так, як ми писали ще в жовтні 2007 року[1] і знову у вересні 2008 року[2], ми змушені констатувати очевидне, що фінансова система є фарсом. Це повний циклічний фарс, який кидає виклик всім зусиллям для самовиправлення. У минулому році тривала фарсова традиція з деякими помітними скандалами, відстрочками і втручаннями, які підкреслили, що система продовжує наркотично залежати від державного втручання. За яскравим винятком казначейських облігацій США і долара США (які нами визнаються, як два найменш привабливих класів активів), це не був рік, у якому можна було вибрати вигідні чи безпечні активи. Багато подій протягом року межувало з смішним, і незважаючи на деякі позитивні новини із США, ми побачили небагато, щоб протестувати наш ведмежий погляд. У всякому разі, наш погляд раз у раз підтверджувався.

Хоча пройшло більш ніж за два місяці з тих пір, як вибухнув скандал, федеральні чиновники досі не можуть знайти оцінювані у 1,2 млрд. доларів США втрачені фонди клієнтів.[5] Весь цей епізод був катастрофою для CME, органу саморегулювання, відповідальному за гарантування того, що ф'ючерсні брокери грають за правилами. Зазвичай у випадках банкрутства брокера, передбачається, що CME підтримує рахунки клієнта і підтримує їх ліквідними - тобто, надає їм можливість продовжувати торгівлю поки процедура банкрутства буде вирішена. Але нічого такого не відбулося в цьому випадку. Рахунки клієнтів були заморожені на кілька тижнів. Фонди залишалися втраченими протягом декількох місяців - вічність для клієнтів, які були заскочені на коротких операціях. Великим потрясінням було спостерігати якою невмілою і нездатною CME була в 1) запобіганні шахрайству в першу чергу, і у 2) відновленні клієнтських активів після цього. CME по суті відмовилась від своєї відповідальності, пропонуючи трохи більше, ніж деякі формальні прес-релізи на протязі кризи. Вони також були на диво швидкі у виправдовуванні своєї бездіяльності. Згідно версії CME, це дійсно не їхня вина, оскільки CME була “не в змозі контролювати розміщення клієнтських сегрегованих фондів, які утримувались MF Global, а не CME Clearing”[6] Їх огляд операцій MF Global за тиждень до його банкрутства припускав, що брокерська фірма була в повній відповідності всім правилами, так що це була насправді не проблема СМЕ. Але, звичайно, це була їх проблема. Це те, для чого існує CME - для захисту клієнтів у випадку шахрайства чи банкрутства. Для захисту “цілісності обміну”.

Протягом декількох тижнів, що минули, спливло цікаве павутиння веб угод між MF Global, JP Morgan і Goldman Sachs. Перед своїм банкрутством, MF Global згортала 1,2 мільярда доларів відновлюваної кредитної лінії з JP Morgan. В суді банкрутств, JP Morgan змогла досягти згоди на збереження за собою права на деякі активи MF Global в обмін на оплату 8 мільйонів на витрати по банкрутству. За даними Reuters, “таке право на заставу ставить інтереси JP Morgan поперед інтересів клієнтів MF Global, які ще не отримали приблизно 900 млн. доларів грошей зі своїх рахунків, які залишаються замороженими поки регулятори шукають зниклі кошти.”[7] Reuters також стверджував, що JP Morgan прийняв трансфер на близько 200 мільйонів доларів від MF Global за день до його банкрутства на покриття овердрафту торгового рахунку MF Global, який надійшов від нього (при тому все ще не зрозуміло, чи JP Morgan взагалі мав кошти).[8] MF Global також, здається, продав сотні мільйонів цінних паперів Goldman Sachs за кілька днів до її краху, але не відразу отримував оплату за них від клірингової фірми MF Global, якою виявилась не хто інша, як JP Morgan.

Щоб бути справедливим, 22 листопада, CME зробив пропозицію по заставі 550 млн. доларів як гарантії для SIPC Trustee в разі, якщо вони не відновлять всі відсутні кошти клієнта, але ми цинічно цікавимось, чи не була ця обіцянка зроблена вже після того як вони, нарешті, з'ясували, де ж поділися всі гроші. CME, здається, мав непогану ідею на початку грудня, на основі зауважень, висловлених членомCommodity Futures Trading Commission (CFTC) Джиллом Соммерсом (Jill Sommers).[9] Суть в тому, що інтереси клієнтів і безпеки MF Global здається, були відсунуті вбік, щоб виграти час для більш великих, більш важливих гравців, для покриття їх збитків (осли), а це не той шлях, яким регуляторна система повинна функціювати. Ми не наївні - ми знаємо, уряд завжди буде захищати інтереси великих банків аніж нікчемних роздрібних інвесторів, але чи повинні урядові структури вести себе настільки нахабно? Епізод з MF Global є безсумнівно безсоромним.

Є ще випадок з Додді-Френком. Пам'ятайте Додда-Френка? Це нормативно-правовий акт величезної фінансової реформи, який було підписано в закон президентом Обама ще в 2010 році. Ми, звичайно, не шанувальники громіздкого надмірного регулювання, але по своїй суті, акт Додда-Френка мав забезпечити нові рамки для вирішення задачі врегулювання банкрутства занадто великих банків, так званих “too big to fall”. В тому акті немає нічого поганого. З урахуванням величезних розмірів позабалансових похідні на ринку, ми не бачимо проблеми в тому, щоб, принаймні спробувати підготуватися до можливої наступної масштабної кризи великих банків у США. Але майже два роки по тому, ми вимушені посміятися, як мало заходів з акту Додда-Френка фактично були задіяні. За даними юридичної фірми Davis Polk, лише 21% з 400 регулюючих вимог були задіяні з тих пір, як закон був прийнятий в липні 2010 року. З 200 регулюючих вимог акту Додда-Френка, терміни введення в дію яких вже вийшли, 74,5% з них не були вчасно введені в дію.[10] Адвокатам залишився тільки один день на ознайомлення з усіма документами (цього акту).

Одна сторона історії Додда-Френка, яка нас цікавить   це набір правил на обмеження на позиції CFTC, які набувають чинності 17 січня 2012 року. Нові обмеження на позиції спрямовані на запобігання надмірної спекуляції на товарних ринках, які, як багато хто вважає, в тому числі і ми самі, довели до диких коливань спотових цін на золото та срібло за останні десятиліття. Обмеження позицій є очевидною загрозою для великих спекулянтів ф'ючерсами таких, як великі банки, так що не було несподіванкою, коли дві Уолл стрітовські лобістські групи, Асоціації індустрії цінних паперів і фінансових ринків (SIFMA) та Міжнародної асоціації свопів і деривативів (ISDA) почали судовий процес проти CFTC, вимагаючи, щоб нові правила з торгівлі сировинними товарами бути відкинуті, або, принаймні, відкладені. CFTC проголосувало прохання відкласти реалізацію та офіційно відтермінувало введення нових правил до 4 січня, що є відрадним розвитком на відміну від протилежного випадку цинічної саги.[11] Однак, ще в грудні 2011 року CFTC вже спокійно відмовилась від вимог застосовувати санкції по обмеженням на позиції до всіх учасників CME на термін до 31 травня 2012 року.[12] Так що навіть якщо нові правила набудуть чинності в цьому місяці, банки не повинні будуть повідомляти рівні їхніх позицій до 31 травня в будь якому випадку. Враховуючи, що лобістські групи подали видатний судовий позов проти нових правил, у поєднанні з очевидною тенденцією CFTC про надання тимчасового помилування, ми не очікуємо, що нові правила на обмеження позицій можуть бути задіяні найближчим часом. Як наблизиться літо, то, ймовірно, буде більше затримок і відстрочок, що надасть великим гравцям багато часу, щоб захистити себе. Розширюйтесь та прикидайтеся. Притримуйте та відкладайте. Це пісня, яку ми співаємо знову і знову.

Тепер щодо Європи і Європейського центрального банку (ЄЦБ). Ще в грудні, могутній ЄЦБ вимушений був втрутитися з ще одним масштабним вливанням ліквідності, щоб запобігти повний краху у банківській системі ЄС. 21 грудня, вони залили у 523 окремі банки ЄС програму "Операції довготермінового рефінансування" (LTRO) на загальну суму 489,1 мільярдів євро (626 млрд доларів).[13] Ця програма складається з кредитів, які повинні бути повернені через три роки з розрахунку 1% річних. Ін'єкція ліквідності дозволить банкам ЄС взяти участь в чудово зручній ручній торгівлі, за якою вони можуть взяти позикові кошти під 1% річних і інвестувати їх у різні суверенні боргові зобов'язання, які, швидше за все, повернуть їм 3% або більше. Банки отримають різницю у прибутку, а країни PIIGS ЄС зможуть перевести подих, знаючи, що вони зможуть продати своє нікчемні паперові зобов'язання банкам ЄС на принижених ставках до тих пір, поки будуть гроші LTRO кредиту. І що найцікавіше? Це не пов'язано з яким небудь друкуванням грошей, так що насправді ніякого ризику інфляції, хіба не так?

Взагалі ми просто знаходимося на тому самому місці, якщо все піде за планом цього року, Європейські суверенні уряди будуть фінансувати свої боргові зобов'язання позиковими грошима, запозиченими ним більше ніж 500 європейськими банками, які самі запозичили сотні мільярдів євро у Європейського центрального банку,... який, наскільки ми можемо сказати, запозичив ці євро від різних суверенних держав ЄС (або просто надрукував їх). Ви втямили це? Чи бачите ви цю круговерть? Чи не бачите ви, що бляшанку і надалі коцають по дорозі? І що ви думаєте? Оскільки 489,1 мільярдів євро явно не достатньо, щоб запобігти катастрофі в цьому році (більшість банків ЄС настільки недокапіталізовані, що вони вони просто тримають запозичені LTRO гроші в тому ж ЄЦБ під 0,25% річних), ЄЦБ пообіцяв запустити ще LTRO ін'єкції у наступному лютому![14] Не дивно, що золото було дешевше у грудні 2011 року. Вони повністю вирішили проблему європейської боргової кризи!

Останнє, але не менш важливе, ми повинні згадати тривожний компонент цьогорічного Акту авторизації Національної оборони NDAA, який був тихенько підписаний в якості закону президентом Обамою 31 грудня 2011 року. Цьогорічний оборонний законопроект, офіційно відомий як законопроект 1867 Сената США, включає в себе специфічні положення, які, здається, дають уряду США право затримувати обвинувачених терористів, в тому числі громадян США, на невизначений термін, без суду.[15],[16] Там було багато шуму і плутанина щодо лінгвістичних формулювань, що були використані в розділах законопроекту, пов'язаних з цією темою, і все ще не ясно, як законопроект змінить існуючі закони, пов'язані зі стримуванням тероризму в США, але це не служить хорошою ознакою для долі конституційних свобод в країні. Там, очевидно, немає прямого впливу на ринкове законодавство, але ми звернули увагу на це тільки, щоб нагадати інвесторам, наскільки швидко правила можуть змінитися, коли уряди почувають себе вразливими. “Політичний ризик” тепер треба враховувати не тільки до інвестицій в гірничодобувну промисловість у країнах третього світу. У 2012 році він може стати чинником для всіх нас (у США та інших розвинених країнах).

Дуже важко передбачити, чого чекати на фондовому ринку цього року. Може трапитися все, що завгодно. Урядово державне втручання у фінансову систему ніколи не було більш екстремальним. Ми сподіваємося, що наведені вище приклади проливають певне світло на це. Оскільки ми вступаємо у 2012 рік, є значні фінансові ризики пов'язані з борговими зобов'язаннями накопичених на трьох великих економічних театрах світу: США, Європі і Китаї. Ринок може розігнатися, він може впасти, він може товктися на одному місті, ми просто не знаємо. Багато буде залежати від того, як зреагують центральні банки. Але ми готові притримуватись тієї ж думки, що і в 2011 році. Ми будемо продовжувати орієнтуватись на активи у дорогоцінних металах і злитках. Ми будемо підтримувати великі валові короткий ваги в нашій хедж-фондів. Ми впевнені, що вони будуть захищати нас від цієї фарсової каруселі, що, здається, обертається все швидше і швидше з кожним днем.

Посилання

1. Sprott Asset Management, October 2007 “The Financial System Is A Farce” from: http://www.sprott.com/media/33979/MAAG-The-Financial-System-Is-A-Farce-10-2007.pdf

2. Sprott Asset Management, September 2008 “The Financial System Is A Farce” from:  from: http://www.sprott.com/media/34010/MAAG-the-financial-system-is-a-farce-part2-09-2008.pdf

3. Sprott Asset Management, January 2012 “The Financial System Is A Farce” from: http://www.sprott.com/media/81115/MAAG-01-2012-The-Financial-System-is-a-Farce.pdf

4. “U.S. Investors Face an Age of Murky Pricing”, Wall Street Journal, October 12, 2007. from: http://online.wsj.com/article/SB119214581308956665.html

5. Associated Press (January 11, 2011) “MF Global trustee will meet with customers”. The Wall Street Journal. Retrieved January 11, 2012 from: http://online.wsj.com/article/APcb5dba3691894bb4a61b19357ebe8824.html

6. CME Group (November 6, 2011) “CME Group Statement Regarding MF Global”. CME Group. Retrieved January 5, 2012 from: http://cmegroup.mediaroom.com/index.php?s=43&item=3202&pagetemplate=article

7. LaCapra, Lauren Tara and Goldstein, Matthew (January 3, 2012) “MF Global sold assets to Goldman before collapse: sources”. Reuters. Retrieved January 5, 2012 from: http://www.reuters.com/article/2012/01/04/us-mfglobal-goldman-idUSTRE80301V20120104

8. Patterson, Scott and Lucchetti, Aaron (December 21, 2011) “MG Global Transfer Draws Scrutiny”. The Wall Street Journal. Retrieved January 5, 2012 from: http://online.wsj.com/article/SB10001424052970204058404577110761665602648.html

9. Roeder, David (December 15, 2011) “Regulator: We know where MF Global cash went”. Chicago Sun-Times. Retrieved January 5, 2012 from: http://www.suntimes.com/business/9447562-420/regulator-we-know-where-mf-global-cash-went.html

10. (January 3, 2012) “Dodd-Frank Progress Report”. Davis Polk. Retrieved January 5, 2012 from: http://www.davispolk.com/Dodd-Frank-Rulemaking-Progress-Report/

14. Protess, Ben (January 4, 2012) “New Limits on Commodity Trades Are Approved”. DealBook. Retrieved January 6, 2012 from: http://dealbook.nytimes.com/2012/01/04/regulator-refuses-to-delay-trading-rule/

12. CME Group Market Regulation Department (December 20, 2011) “Temporary Waiver of Annual Update for Position Limit Exemptions”. CME Group. Retrieved January 5, 2012 from: http://www.cmegroup.com/tools-information/lookups/advisories/market-regulation/CMEGroup_RA1107-5.html

13. Jones, Marc (December 21, 2011) “Banks gorge on ECB loans, market cheer short-lived”. Reuters. Retrieved January 11, 2012 from: http://www.reuters.com/article/2011/12/21/us-ecb-3yr-loans-idUSTRE7BK0MC20111221?feedType=RSS&feedName=businessNews&utm_source=feedburner&utm_medium=feed&utm_campaign=Feed%3A+reuters%2FbusinessNews+%28News+%2F+US+%2F+Business+News%29

14. Cottle, David (December 21, 2011) “ECB’s Massive LTRO Gives Risk Assets Wings”. The Wall Street Journal. Retrieved January 5, 2012 from: http://online.wsj.com/article/BT-CO-20111221-703943.html

15. Miles, Donna (January 6, 2012) “Obama signs Defense Spending Bill despite having reservations”. American Forces Press Service. Retrieved January 5, 2012 from: http://www.fortgordonsignal.com/news/2012-01-06/Viewpoint/Obama_signs_Defense_Spending_Bill_despite_having_r.html

16. US Library of Congress (December 1, 2011) “112th Congress, 1st Session, S. 1867”. (See Sections 1031-1032) Retrieved January 11, 2012 from: http://www.gpo.gov/fdsys/pkg/BILLS-112s1867es/pdf/BILLS-112s1867es.pdf

Памятная записка Вацлава Гавела Украине

The Moscow Time	30 August 2011
Ukraine Is Losing Its Way	By Vaclav Havel

Since President Viktor Yanukovych’s election in 2010, Ukraine has experienced a significant and alarming deterioration in its democratic framework. Fundamental tenets of a democratic society —freedom of expression, assembly and the press — are increasingly coming under pressure. Moreover, the prosecution of opposition members,culminating in the arrest and detention of former Prime Minister Yulia Tymoshenko during a trial that most of the West has deemed politically driven, seems to confirm that the rule of law is being brushed aside. Given Ukraine’s strategic importance, particularly with regard to European energy security, the country’s fate has become an urgent matter of concern for the West.

Among the most worrying factors underlying Ukraine’s anti-democratic turn are the following:

1. Consolidation of power. After Yanukovych’s election last year, he pressed the Constitutional Court to rescind constitutional changes made in 2004 as part of the settlement that brought about a peaceful end to the Orange Revolution. By doing so, Yanukovych reversed a consensus to reduce the presidency’s powers and move toward a more parliamentary system. Instead, Ukraine’s president is now increasingly consolidating his control over the executive, the legislature and the judiciary.
2. Corruption. Corruption is endemic in the government. Efforts to combat it are at best half-hearted, and inaction is now having an economic impact. Foreign direct investment is falling, and the European Union has currently frozen $100 million of financial assistance as a direct result of the administration’s failure to curb graft in public-sector procurement.
3. Increased activity among security organizations. Individuals, nongovernmental organizations and journalists have been either overtly threatened or placed under surveillance.
4. Harassment of opposition parties and independent media. The ongoing criminal proceedings against opposition politicians, including Tymoshenko, together with the impact of changes in the electoral law to favor the president are weakening opposition forces.
   
   Harassment of the independent media ranges from administrative obstruction to much worse. The disappearance of Vasyl Klymentyev — editor-in-chief of Novyi Styl, a newspaper that focuses heavily on corruption in the Kharkiv region — has never been fully investigated. Most television channels are in the hands of four groups that have close links to the ruling Party of the Regions. Valery Khoroshkovsky’s continued ownership of Yanukovych’s Inter Media Group, in addition to his roles as head of the country’s security service and as a board member of its central bank, is an obvious conflict of interest.
5. Oligarchical rule. Large elements of Ukraine’s economy — including exports, energy and the media — are controlled by a small number of people who often have overt criminal connections or direct links to the Party of the Regions. Such individuals have little incentive to change the status quo, much less commence the much-needed fight against corruption.
6. A weak civil society. While observers believe that further harassment of NGOs is constrained by the administration’s wariness of international reaction, particularly from the EU, the operating environment for civil society organizations remains extremely difficult, and they have no opportunities for genuine inclusion in the policymaking.

Ukraine has reached a crossroads. One signpost points toward democracy, while the other toward an autocracy. A clear majority of Ukraine’s citizens favors EU membership, but their enthusiasm is tempered by the absence of a clear EU policy toward Ukraine.

Meanwhile, the Yanukovych administration proclaims its willingness to join the EU but has failed to introduce the changes needed to meet the qualifying criteria. As a result, Ukraine is unlikely to be invited to start membership negotiations anytime soon. Worse still, the 2010 extension of Russia’s lease on its naval base at Sevastopol in exchange for cheaper gas is indicative of a growing Moscow-Kiev rapprochement with obvious implications for many EU countries’ energy security.

This is the EU’s vital interest to strive for a far more active policy toward Ukraine. The current Polish EU presidency should hark back to the origins of Poland’s thriving democracy and recall the essential support that it received from the West a generation ago. A similar effort is needed for Ukraine today, and that effort should not be set aside for reasons of political expedience or simple economic self-interest.

The Investor’s Dilemma-2

The Investor’s Dilemma-2¹

Low interest rates and a very real possibility of price inflation mean that even relatively safe investments carry more risk. It’s an open question how the current mix of government policies will affect the picture.

by Kerry A. Lynch, AIER Senior Fellow, May, 2010

Faced with big losses in their 401(k)s, falling home prices, and rising unemployment, households are cutting back on spending and saving more.

The personal saving rate increased to 3.2 percent at the end of 2008, up from less than half a per cent in 2007. Uncertainty over the economy and the financial market has also led many to take a fresh look at relatively safe investments, such as Treasury securities and CDs.

Unfortunately for investors, the rate of return on these securities has been exceptionally low in recent months. The rate on five-year Treasury notes was just 1.86 percent in April. Three years ago, it was 5 percent, and just last August it was over 3 percent.

The rate on one-year Treasury bills has fallen even more—from 5 percent in 2006, to 2 percent last summer, to just 0.55 percent in April.

There are two major reasons for this decrease. One is the Federal Reserve’s extraordinary effort to flood the market with money and reduce interest rates. The other is investors’ flight to safety, which has increased demand for Treasuries and driven down their yield.

Adjusted for price inflation, the rates on Treasuries have been barely positive in recent months. In February, the real rate on five-year notes— calculated as the nominal rate minus the rate of price inflation over the preceding 12 months—was just 1.63 percent. The real rate on one-year bills was a minuscule 0.38 percent.

From the investors’ perspective, this was actually an improvement from last summer. At that time, interest rates were falling, but price inflation was surging, led by soaring prices for energy, food, and commodities. The rate of consumer price inflation topped 5 percent last July—well above the nominal rate on Treasuries. As a result, the inflation-adjusted rate on Treasuries turned sharply negative in the second half of 2008. This is shown in Charts 1 and 2 on the next page.

Now, nominal interest rates are lower than they were last summer, but real rates have rebounded into positive territory. The difference is price inflation. The Consumer Price Index actually fell throughout the second half of last year, as oil and commodity prices plummeted. In December and the early part of this year, the CPI was barely higher than it was a year earlier.

In March, the CPI was actually lower than it was a year earlier. In other words, the 12-month rate of inflation was negative. The drop was small, just -0.4 per cent. But, as can be seen in Chart 3 on the next page, any such decrease is highly unusual. The last time the CPI fell on a year-over-year basis was during the Eisenhower administration.

As a result, the real rate on one-year Treasuries increased to 1.02 percent in March, up from 0.38 in February. The real rate on five-year Treasuries rose to 2.20 percent, up from 1.63.

The Fed seems likely to do its best to keep nominal rates low for some time. Whether real rates are positive or negative, then, will depend largely on what happens to price inflation. Deflation would translate into positive rates; a return to inflation would turn rates negative again.

It is worth noting that real rates on one-year Treasuries were negative in 2003 and 2004 as well. The real rate on five-year Treasuries was somewhat higher back then but often close to zero. What this suggests is that investors looking for safety in recent years have had to settle for interest income that barely offset the loss in purchasing power of the dollar. Often it did not even do that. Faced with these low returns, many of them switched to higher-risk stocks in hopes of earning higher returns.

Now, the hope of policy makers is that low or negative real rates, by reducing the reward for saving to nil, will encourage people to spend instead of save, thereby reviving consumer spending and economic growth. But with nominal rates so low, there is little room to cut them further. Practically speaking, the only way to make real rates lower (i.e., negative) is for price inflation to accelerate.

In other words, the Federal Reserve might not be sorry to see the rate of price inflation increase. Their hope is twofold: that a little more price inflation might be a good thing for the economy, and that they can control any acceleration sufficiently to keep it from getting out of hand.

But as anyone who lived through the 1970s will remember, price inflation can slip out of control. What seems like an acceptable tradeoff in the short term—printing money to cover budget deficits and stimulate the economy—can eventually blow up. And the costs of fixing the resulting mess can be high. It took Paul Volcker’s decision to let interest rates rise to double-digits to rein in the galloping price inflation of the late 1970s.

It is an open question how the current mix of policies will affect future price inflation. In the short term, the inflationary pressures of expansive monetary and fiscal policies might be offset by the deflationary pressures from global recession, weak consumer demand, and declining wealth.

However, the continued extraordinary interventions of the Fed and the Treasury in the financial system, coupled with projections that the national debt will double in the next 10 years, raises serious concerns about the risks of higher price inflation down the road.

In any event, investors will continue to confront a dilemma. To enjoy the safety of “low-risk” Treasuries, they must risk the possibility of returns so low that they don’t even keep pace with price inflation.

Translated by Alex Vlasenko
apvlasenko@gmail.com
apvlasenko.blogspot.com

¹AIER, RESEARCH REPORTS, 17 May, 2010

Для сильно желающих освоить английский язык самостоятельно

OK --> Для сильно желающих освоить английский язык самостоятельно.

1. Если у Вас интерфейс общения на всех Ваших электронных гаджетах до сих пор на русском языке, это значит, что Вы не осваиваете английский язык, а (само)пиаритесь. Если же у Вас все на английском - Вы на правильном пути.

2. Составьте себе поминутный снимок своей жизни с 00:00 понедельника до 24:00 воскресенья. Это необходимо для нахождения того свободного времени, которого, как многие утверждают, им не хватает. Можете прислать его мне.

3. Заведите себе удобную записную книжечку, (которую я называю записной книжечкой от Сваровски), чтобы записывать туда слова или выражения, которые Вам захотелось сказать английским языком, а Вы не смогли - когда доберетесь до технических средств - запишите их английский эквивалент.

4. Схему, как устроен английский язык, я Вам изложу за 1 раз на 3-4 листах формата А4. Вы ее потом сами восстановите по памяти поскольку я эту схему не даю списывать. Если Вы это сделаете сами — Вы уже будете знать английский язык.

5. А чтобы начать его понимать и заговорить на нем вам следует применить следующий подход.

6. Текущий изучаемый Вами материал должен:

1. Висеть в письменном виде на внутренней стороне Вашего туалета до тех пор, пока Вы его не будете знать от первой до последней буквы. Может статься, что двери не хватит и придется приклеивать на стены туалета - это не страшно - так случается в начале.

2. Закачан в звуковом виде в Ваш мобильный телефон для многократного прослушивания при своей транспортации в пространстве.

3. Висеть на внутренней стороне выходной двери из Вашей квартиры.

4. Висеть на самом видном и неизбежном месте на Вашей кухне.

5. А также заслонять Ваше изображение, когда Вы смотритесь в зеркало.

7. Ежедневно Вы должны высококачественно ПИСЬМЕННО переводить не менее 1 страницы английского текста формата А4.

8. Прекратить смотреть новости (и все остальные передачи) по ТВ на укр и рус языке. Смотреть только BBC Euronews CNN France24 etc. Желательно вообще прекратить смотреть эфирное и развлекательное телевидение.

9. Как очень желательная опция — выключить телевизор вообще — по крайней мере на 1 месяц. Я думаю, что после такого месяца Вы уже сами не сможете эмоционально и психологически снова смотреть телевизор. Потому что после такого перерыва мозги настолько очищаются и у них восстанавливается их прямая функция — ДУМАТЬ И АНАЛИЗИРОВАТЬ — что при включении телевизора после месячного воздержания реакция Ваша на изливаемое с экрана будет состоять исключительно из МАТЮКОВ.

10. Обязательно запоминайте антонимическую пару, когда мы осваиваем родной язык - это происходит автоматически. Невозможно на родном языке знать слово ЧЕРНЫЙ и при этом не знать слово БЕЛЫЙ. У Вас также должно быть и английским языком.

11. Выискивайте также и синонимы. Есть замечательный метод, переходя между антонимами и синонимами слова, узнать значение незнакомого слова, не заглядывая в словарь. При этой методике такое слово Вы запоминаете на всю жизнь (с большой степенью вероятности это мое утверждение справедливо).

12. Кроме того, при любой необходимости читать какое-либо руководство по эксплуатации, применению, устранению неисправности, используйте английский оригинал (при этом считайте это очередным материалом для перевода и освоения). Это же относится к любым этикеткам, лейблам на всем - начиная от lip-stick и кончая памперсами. Вы должны освоить все английские слова и выражения, встречающиеся Вам в повседневной жизни. Выискивайте их!

13. ЗАПРЕЩАЕТСЯ пользоваться электронными переводчиками. Только словарями. Я рекомендую установить у себя goldendict.

14. Следующим этапом может быть такой. Берете 5-10 минутный разговорный эпизод из интересного английского фильма, записываете его. И начинаете при многократном просмотре его стенографировать подробно до самого малейшего заикания актеров. Потом высококачественно его ПИСЬМЕННО переводите. Перевод - на стену в туалете, звук - в свой телефон - и получайте удовольствие от того, что Вы все слышимое ПОНИМЕТЕ И МОЖЕТЕ САМИ ТАК ЖЕ И С ТОЙ ЖЕ ИНТОНАЦИЕЙ ПРОИЗНЕСТИ!

15. Для любителей хождений на всяческие курсы. - Курсы – это трата времени НА ГОДЫ - это для самообмана - только для самоуспокоения своей восстающей совести - что - вот я хожу на курсы...

16. Надо забить себе в ежедневный план письменный перевод 3-4 стр формата А4 текста одинарного интервала с размером шрифта 10 для быстрого наращивания словарного запаса в нужной своей сфере.

Как говорил Эвклид – перефразируя – Нет королевского пути освоения языка – только ЧИТАЙТЕ, ПЕРЕВОДИТЕ МНОГО и тогда Вы создадите себе ДОСТОЙНЫЙ словарный запас.

Пока пауза. Ибо я могу излагать очень много вариантов, но для этого уже мне надо Вас знать подробнее...

Если Вы вознамерились покорить какой-либо университет в США или КАНАДЕ (в Канаде именно университет, а не колледж), то:

Тогда выкачиваете вот это руководство и вперед - на мины (скачивать надо torrent-ом) http://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=3054352

Любые комментарии, вопросы приветствуются.

You are welcome. Do not hesitate to ask.

Alex Vlasenko - apvlasenko@gmail.com - apvlasenko.blogspot.com

Дилемма инвестора

The Investor’s Dilemma^[1]

Fiat currency forces even risk-averse investors to become speculators to one degree or another.

“Never sell Consols”, was the admonition of Mr. Forsyte in John Galsworthy’s novel The Forsyte Saga. Consols, short for Consolidated Stock, are bonds of the British government that were initially issued in 1751 to consolidate various debt issues of the British government. Consols were especially important in financing the Napoleonic Wars. “Perpetual annuities” with no maturity date, they were long considered the safest and soundest of all investments and, along with similar high-grade long-term bonds, were a foundation of the prosperity and comfort of propertied families (derisively called “coupon clippers”, because removing the interest coupons from their bonds was presumed to be their closest approximation to work) such as the fictional Forsytes.

Mr. Forsyte’s dictum worked through the end of World War II. Since then, his warning has been a prescription for penury. The reason, of course, has been the rejection of sound currency by the governments of the world in favor of officially sponsored inflating.

Inflating Forces Investors to Become Speculators

Investing was a relatively simple matter when the British pound, the U.S. dollar, and other currencies were defined as redeemable on demand in specific amounts of gold. Indeed, such currencies were generally believed to be “as good as gold”. High-grade bonds and similar instruments thus were even “better than gold”—they paid interest. The cost of living might go up or down with cycles of trade or of war and peace, but the longterm stability of prices seemed assured. Under a fully functional gold standard, long-term interest rates were quite stable through business cycles—interest rate fluctuations were far more pronounced in short-term rates—and high-grade bond prices fluctuated in a relatively narrow range. In this environment, all an investor needed to do was save up some money and lend it out at interest to borrowers who were likely to pay it back.

This has changed completely during the past half century. The record of the British Consols (yes, you can still buy them) illuminates how much. The 4-percent Consols traded above par as recently as 1945, when the wholesale price level in Great Britain was (believe it or not) nearly the same as it was when Wellington defeated Napoleon at Waterloo. Since then, the British pound (and that perpetual stream of interest income from Consols) has lost more than 95 percent of its purchasing power, and the 4-percent Consols were recently trading at about 75 percent of par.

This is an extreme example. Relatively few perpetual annuities such as British Consols have ever been issued—most high-grade bonds eventually mature and return 100 percent of par in terms of nominal currency, but the loss in purchasing power for these long-term investments over the past half century has rivaled that of Consols.

Chart 1 shows the long-term trend of the purchasing power of the dollar, which has decreased more than 90 percent since 1933. AIER has estimated that, through 2000, inflating cost savers in the United States more than half of the real wealth they had set aside and held in fixed-dollar claims. In 2001 dollars, these losses totaled more than $13 trillion.

Fixed-dollar claims, other than currency itself, earn interest income for their holders and interest rates on high-grade dollar instruments have for some time included an “inflation premium” over the 3-4 percent that was usual in the days of the unquestioned gold standard. However, that premium has often been less than adequate to compensate investors in fixed dollar claims for their losses in terms of purchasing power.

This is evident in Chart 2, which shows the cumulative value of $1.00 invested in 91-day U.S. Treasury bills from the end of 1950 through the end of the year 2000. Treasury bills are considered to be “riskless” in the sense that few doubt that the Treasury will redeem them (with dollars created out of “thin air” if need be) and because they are very short term there is little risk their market value will decrease. It is very unusual for the market value of Treasury bills to be less that what holders paid for them (and if it happens it is only by a very small amount and for a very short time). The rates on Treasury bills are usually comparable to what is available on savings accounts or money market funds, and similar risk-free holdings.

Also shown in Chart 2 are the cumulative values of that $1.00 adjusted for the cost of living as measured by the Consumer Price Index; the cumulative values after deducting income taxes each year (at an assumed tax rate of 35 percent); and the cumulative values after taxes and adjustment for the cost of living. The 50-year average rates of return on each cumulative value series are also shown in the chart. The $1.00 grew to almost $13.00 over the 50 year period, an average return of 5.2 percent. But inflation averaging 4 percent per year reduced that amount to less than $2.00 (in terms of 1950 purchasing power) and the annual return to 1.2 percent.

If the interest earned each year had been taxed as it was earned (at an assumed rate of 35 percent) then the holder would have had a little less than $6.00 in the year 2000, the purchasing power of which would have been only about $0.75 in terms of 1950 purchasing power. The double whammy of inflating and taxes means that anyone who continuously rolled over T-bills for the 50 years actually paid the Treasury twenty-five cents (1950 dollars) for the privilege of lending it one dollar!

Principal and Income

A corollary of the traditional notion that sound investing meant buying and holding high-grade, fixed-currency claims was that only the interest income from such holdings should be used to meet living expenses. The story is told of a female member of a “Proper Bostonian” family who was picked up by the police for street-walking. At the urgent family conference that followed, the head of the family asked:

“Emily, how could you do such a thing?”

“I needed the money,” she calmly replied.

“But your father took care of you in his will, why didn’t you use that money?”

“Why, that would be spending out of capital!”

The notion that spending principal is wrong, or at least shameful, would have been heartily endorsed by Mr. Forsyte. It was okay to spend the interest but “Never sell Consols.” Chronic, officially sponsored inflating has changed this ancient principle of investing too, although it continues to be enshrined in trust indentures, and (most outrageously) in the tax code, which taxes as income the portion of interest received and realized capital gains that do no more than offset the losses in purchasing power from depreciation of the currency in which they are measured.

As mentioned above, interest rates nowadays incorporate an inflation premium to compensate for the loss of the purchasing power of the principal. Similarly, higher asset prices may simply reflect general increases in the cost of living rather than genuine capital gains. From the individual investor’s point of view, looking only at the nominal values of principal and interest can result in what can only be described as irrational, if not self-destructive, behavior.

Consider, for example, a retired couple who bought gold coins 30 years ago (when the price of gold was less than $50 per ounce) as a hedge against inflation. They may now find themselves strapped for cash as price inflation has eroded the purchasing power of their sources of retirement income. Because they view the coins as capital, they may be reluctant to sell any to supplement their cash income, even though that is precisely what they should be doing and the very reason that the coins were purchased in the first place.

On the other hand, some investors apparently view all interest receipts as spendable income. When price inflation abated from its most recent peaks, interest rates did too. The decrease in interest rates prompted many investors to seek higher yields by switching to riskier investments (such as junk bonds) even though the abatement of price inflation meant that their “real” incomes (after-tax income less the loss in the purchasing power of the principal) had changed little.

The point is not so much that such investors were ill-advised to hold fixed-dollar investments (their real income from these investment was in fact very little, if anything, both before and after interest rates and price inflation decreased). The point is that lower nominal rates accompanied by lower price inflation is not a sound reason to accept more risk.

Some Things Don’t Change

Chronic inflating has not changed the fundamental importance of living within one’s means as the key to becoming a successful investor. What is different is the accounting—determining what your means really are. In the first example given above, the retired couple failed to understand that gains on their gold coins had offset decreases in the purchasing power of their retirement income. Oppositely, spending all nominal interest as income is a sure-fire prescription for a progressive decrease in the real value of one’s holdings.

More generally, there is no reason to believe that a regime of fiat currency has served to increase the long-term returns that can be expected from investment capital to more than their historic levels (four percent or less). Indeed, there is much reason to believe that even that level may be difficult to obtain if inflating continues.

As the foregoing discussion of holding Treasury bills illustrates, the real returns from holding risk-free dollar claims are likely to be very low, even negative. The fundamental dilemma facing investors during an age of fiat currencies and chronic inflating is that in order to receive an acceptable rate of return, one has to accept the possibility of losses. As the late Arthur Okun of the Brookings Institution, who served as the Chairman of President Kennedy’s Council of Economic Advisors, put it:

The opportunity of safe saving is lost in a period of sizable and unpredictable price increases. Some assets offer a degree of protection against inflation in the sense that their values are likely to move up as consumer prices rise. But no asset shows a good year-by-year correlation with prices; even corporate equities and real estate are not good anti-inflationary hedges by this test. They may actually tend to outpace the price level on the average in the long run, but only with wide swings and great uncertainty.

Our financial system ought to serve both investors who want to earn maximum returns (and are willing to take substantial risks) and holders of reasonably safe assets who view their saving largely as deferred consumption. The latter are not accommodated during inflation… the unsophisticated saver who is merely preparing for the proverbial rainy day becomes a sucker.

This perhaps is the greatest single affliction of fiat currency: it forces risk-averse investors to become speculators to one degree or another. The speculative elements become 1) what will the dollar be worth when my investment is sold or matures, 2) what will my investment be worth when it is sold or matures, and 3) how much of the nominal income from an investment will be taxed away?

Accepting Risk

Money has served three traditional functions: as medium of exchange, as standard of value, and as store of value. All governments of the world have embraced fiat currency and inflating, with results similar to that of the dollar evident in Chart 1. This means that, while their currencies can continue to serve the first function of money in transactions, their usefulness as standards of value are subject to the distortions of fluctuating foreign exchange rates, and most of all, currencies have become unreliable stores of value, especially over the long term.

Resolving the investor’s dilemma means that, in order to achieve an acceptable real return in terms of purchasing power, today’s investor must rely to a greater or lesser extent on holdings that can fluctuate markedly in price.

It is only by accepting the possibility of losses in terms of currency (as well as purchasing power) that investors can expect to mitigate the “double whammy” of price inflation and taxes.

¹AIER, RESEARCH REPORTS Vol. LXVIII No. 24 December 24, 2001

Экономические уроки рухнувших империй

Экономические уроки рухнувших империй (О.Ю. Мамедов, заслуженный деятель науки РФ - http://politconcept.sfedu.ru/2009.1/contents.html)

1. Но вот что удивляет, - хотя возникновение римского principate и уменьшало политическую свободу граждан (которой они «по горло» насытились в кровавые времена гражданских войн), но это – в том далёком Древнем Риме - странным образом сопровождалось расширением свободы экономической! В таком парадоксе можно усмотреть первый урок древнеримской истории для истории современной: как бы высоко ни ценило общество идеалы демократии и либерализма, смутный период социального переустройства всегда завершается временным отказом от такого переустройства и жаждой социальной передышки. Это время и было использовано Августом для институционализации частной собственности, индивидуального предпринимательства и поддержки свободной торговли, значительно сняв бремя налогообложения, то есть делал то, что делаем и мы, отдалённые и боковые потомки древних римлян, в эпоху доставшейся нам социальной передышки.

2. Каким образом? Римскими инвестициями в хорошие дороги и удобные гавани! Фактически это была первая в мировой истории целевая комплексная программа, проводимая центральной властью. Отдав скромную пятипроцентную(!) дань в виде таможенных пошлин, свободная торговля управляла экономикой на всём пространстве возникающей Империи. Это был невиданный расцвет свободы для торговли и время роскошных возможностей для частной инициативы. И в этом можно усмотреть второй урок древнеримской истории для истории современности, удачно подхваченный кейнсианской теорией и пост-кризисной практикой Европы и США 30-х годов ХХ века

3. ХОРОШЕЕ ПРОДОЛЖЕНИЕ: Тибериус, второй император Рима (14-37 н.э.), удачно продолжил экономическую политику Августа – он одержим желанием ускорить экономический рост империи и упрочить положение среднего класса, в котором видел социальную основу Империи. Уж не идёт ли речь о третьем уроке древнеримской истории для истории современности?

4. Итак, благодаря Августу и Тибериусу первое столетие Римской империи вошло в её историю как эпоха экономического процветания, наступившего благодаря исключительно либеральным внутриримским экономическим условиям. В пределах всей Империи, охватывавшей весьма обширные территории, был установлен мир – главное условие экономического процветания (уж не считать ли это уроком четвёртым?), что обеспечило безопасность всех торговых коммуникаций

5. Важно отметить ещё одно обстоятельство - основная масса правительственных чиновников также была исключена из числа получателей пособия. И
   это пятый крайне важный исторический урок, тем более для нас, хорошо знающих – там, где обосновался чиновник, уже не сможет пробиться ни македонская фаланга, ни греческая когорта, ни римский легион!
   

6. Шкала августинской системы налогообложения была либеральнее (на языке финансистов намного менее прогрессивной): налогооблагаемые сообщества были ответственны только за неподвижный элемент налога. Таким образом, «сверхнормативный» прирост дохода не подлежал дележу с государством. Производители знали заранее точную величину их налогового вычета и то, что «сверхдоход» оставался в их распоряжении. Это был большой стимул для дополнительного производства. Ей-богу, недурной шестой урок для современных фискалов!

7. И хотя некоторые авторы приписывают императорам клавдиевской фамилии поддержание политики Августа «laissez faire», ориентация на рост дохода именно государства, а не граждан, стала подтачивать силу римской экономики. И это уже – седьмой, самый важный урок экономической истории.

8. ...императоры предпочитали не налоги повышать, а понижать содержание драгоценного металла в монетных знаках, обесценивая тем самым валюту. И не понимали властолюбивые императоры того, что сегодня знают даже первокурсники: это порождало худшую форму налогообложения - инфляцию, единственное удобство которой для правительств всех времен состояло в её невидимости... Правда, правительство не пренебрегало и продажей государственной собственности, а отдельные недобросовестные императоры (такие, как Домициан, 81-96 н.э.) превратили в источник дохода явно сфабрикованные обвинения, чтобы конфисковать активы богачей. Если последнее и считать восьмым уроком, то только негативным. Хотя налоги на обычных римлян не были подняты, право на получение римского гражданства было максимально расширенно, что переводило в статус налогоплательщика всё большее число людей. Зато налоги на богачей были резко увеличены, особенно в случаях наследования и освобождения (рабов).

9. Императоры искренне полагали, что сила (армия) есть главный источник власти, и потому сконцентрировали свои усилия на финансовой поддержке армии. В соответствии с этим миропониманием частное богатство Империи постепенно конфисковывалось или облагалось убийственным конфискационным налогом. Но когда богачи не смогли больше заплатить по счетам государства, тяжкое бремя налогов незамедлительно упало на низшие классы. И плохо стало уже всем, и в первую очередь тем, кто раньше радовался разорению и истреблению богачей, а теперь сами разделяли их участь. Экономический диагноз - в третьем столетии нашей эры впервые потерпела катастрофу «древнеримская монетарная экономика». Кончилось всё это очевидным – экономический рост сменился экономическим застоем. Пожалуй, это можно счесть девятым уроком.

10. Однако крах денежной системы разрушил нормальную систему налогообложения. Результатом явился хаос, породивший государственный экономический терроризм - государство было вынуждено заставлять людей продолжать работать и производить. Для этого государство ввела систему прикрепления людей к данному виду и месту занятости: фермеры (и их дети) были привязаны к земле, подобные же требования распространялись на всех других рабочих, производителей и ремесленников. Даже солдаты были обязаны оставаться солдатами всю жизнь, как и их сыновья! Высшие сословия принуждались к оказанию муниципальных услуг, таких, как сбор налогов. И если сбор налогов не соответствовал видам государства, то они должны были за свой счет покрывать дефицит. Чудненько придумано. Устойчивое вторжение государства во все сферы экономики давали один и тот же результат – разрушение источников экономического роста. И это – урок десятый. Панэтатизм усиливал тенденцию к феодализации экономики, так как «натурализация» производственных связей превращалась в способ «выхода» из экономической системы общества.

?Проблема капитализма? - 1

(http://infocorn.org.ua//2010/09/21/glavnaya_problema_kapytalyzma)
Кто-то где-то, по видимому, сказал автору, что существует фиксированное количество
товаров и если кто-то "имеет" больше, то это означает, что кто-то имеет меньше.
Почему бы Вам не взглянуть на капитализм реально - как на систему, где
люди СОЗДАЮТ вещи? Если один человек производит больше, чем другие,
это не означает, что другие должны остаться ни с чем. Наоборот, если тот один,
который производит больше, перестанет производить больше, все станут иметь
меньше, чем они имели бы, если производство продолжалось бы.

Более того, очевидно, что Вы не понимаете, что означает среднее
(математическое). Если в среднем экономика растет на 5% в год, вполне
возможно, что доход некоторых людей (небольшого числа) растет на 15% в
год, в то время как доход других людей растет на 4% в год - и вы
получите 5% в год, как взвешенное среднее. А что касается
владельцев бизнеса - похоже, что Вам никогда не попадались бизнесмены,
чей доход за год оказался отрицательным (т.е. год оказался убыточным),
из-за чего тысячи, если не миллионы бизнесов банкротятся каждый год.

К тому же, Ваше утверждение, что капитализм может производить
постоянный рост только в 3-5% в год применимо только к странам, где
капитализм уже эффективно использует все ресурсы. В странах, подобных Украине
или России, где неэффективность производства ужасающая, применение
настоящего капитализма легко приведет к росту примерно 10+% в год на
протяжении по крайней мере десятилетия.

И, наконец, кто Вам сказал, что в Советском Союзе не было такого
количества бомжей у мусорных баков, в метро, нищих (не профессиональных,
а действительно просто нищих людей), потому что не
было нищих? Так было потому, что все, кого Вы описали, как "бомжи,
нищие" были в тюрьме. Если общество использует советские методы (т.е.
считает проживание на улице преступлением, ведущем к заключению в
тюрьму), оно может убрать бедных людей с улиц, но не убрать бедных людей
из общества. Оно просто помещало их в тюрьмы. Вы такого хотите?

Вернемся у вопросу о среднем росте экономики и рассмотрим численный пример.
В любой экономике национальный доход (т.е. весь доход в экономике)
может быть разделен на две части - доход рабочей силы и доход
капитала. Приближенно доход рабочей силы это все зарплаты, выплаченные
всем рабочим, а доход капитала это прибыли/дивиденды/и т.д. инвесторов
и владельцев бизнесов (то, что вы называете прирост капитала).

Важным вопросом является как общий доход разделяется между этими двумя
категориями. В США доход рабочей силы составляет примерно 70% от всего
дохода, доход капитала составляет оставшиеся 30% (конечно, тут еще
есть государство, которое отрезает у всех свою долю, но мы пока это
проигнорируем).
Итак, предположим, что все владельцы капитала такие умные, как Warren Buffet и
что они увеличивают свой доход на 15% в год (оптимистическое
предположение, большинство из них имеет гораздо меньше). Итак, доход
капитала в стране растет на 15% каждый год. Но он составляет только
30% от всего дохода в стране!

Теперь, давайте посмотрим на несколько примеров с разными темпами
роста дохода рабочей силы.
1. Доход капитала растет на 15% каждый год, доход рабочей силы не
растет совсем. Темп роста национального дохода будет представлять среднее:
15%*30%+0*70%=4.5% годового роста экономики; это вполне возможно в любой стране.
Если используемая формула Вам не очевидна, то вот она в общем виде:
(темп роста дохода капитал)*(доля дохода капитала в общем
доходе)+(темп роста дохода рабочей силы)*(доля дохода рабочей силы
в общем доходе)=темп роста национального дохода.
2. Доход капитала растет на 15% в год, доход рабочей силы растет на
1% в год. Темп роста национального дохода будет представлять среднее:
15%*30%+1%*70%=5.2% годового роста экономики; опять, вполне средний рост.
3. Доход капитала растет на 15% в год, доход рабочей силы растет на
4% в год. Темп роста национального дохода будет представлять среднее:
15%*30%+4%*70%=7.3% годового роста экономики. Это высокий темп
роста для развитой страны, такой как США, но для развивающейся страны,
такой как Украина, которая переходит от очень неэффективной плановой
экономики к более эффективной капиталистической - 7.3% роста на самом
деле было бы достаточно низким показателем.

Заметьте, что во всех этих примерах доход рабочей силы РАСТЕТ все
время, так что никто не теряет свои "буханки хлеба"!

А если не все капиталисты подобны Warren Buffet и не всем из
них удается достичь роста своего дохода в 15% в год? Некоторые бизнесы
даже банкротятся и исчезают... Что приводит к понижению процента роста
дохода капитала, скажем в среднем до 12%.
Теперь, если средний рост экономики составляет 5% в год, то это
означает, что доход рабочей силы растет на 2% в год. (Формула: 12%*30%+2%*70%=5%)

Другой аспект - составляет ли доля дохода капитала в Украине на самом
деле 30%? Я так не думаю. Да, некоторые богатые люди делают кучу
денег, но в Украине очень мало богатых людей. Ну, скажем, доля дохода
капитала в общем доходе Украины составляет 20%, что оставляет 80% на
доход рабочей силы.
Принимая предположение, что все богатые люди в Украине - такие умные, как Warren
Buffet, и что доход капитала растет на 15% в год имеем:
темп годового роста дохода всей экономики=15%*20%+(темп роста
дохода рабочей силы)*80%=5%
Как быстро должен расти доход рабочей силы, чтобы темп роста общего
дохода составил 5%? Ответ: 2.5% в год.

И, наконец, важный момент. Автор статьи путает уровень доходности (процент прибыли) на
капитал с РОСТОМ дохода на капитал. Взгляните на эту часть его статьи:
"Прекрасным примером этого является Уоррен Баффет, который
десятилетиями демонстрировал рост своего фонда на 15%+ в год.
Остальные экономически грамотные люди стремятся к таким же цифрам. В
нашей стране, к примеру, 15% - это ничто, и любой бизнесмен скажет,
что минимальный рост прибыли, который его интересует - это 40%
годовых. А лучше 50-100%. (Вычтем уровень инфляции в 15%, и получим
порядка 25% реального прироста - это минимум)."
Предположим, что Warren Buffet увеличивает свой капитал на 15% в год.
Это НЕ ОЗНАЧАЕТ, что его доход ВОЗРАСТАЕТ на 15% каждый год. Это
только означает, что его доход СОСТАВЛЯЕТ 15% от всего капитала,
который он инвестировал.

Пример: предположим, что Warren Buffet инвестирует 1 млрд долларов.
Если он увеличивает свой фонд на 15% в год (это называется - уровень
доходности составляет 15%), то его доход или процент прибыли в год будет 15% от 1 млрд
долларов, что составляет 150 млн долларов. Если в этом году он
потратит все 150 млн долларов, то тогда в следующем году он опять
инвестирует 1 млрд долларов и при 15% уровне доходности его доход
опять составит 150 млн долларов. Другими словами - ЕГО ДОХОД НЕ
ВОЗРАСТЕТ СОВСЕМ!

Но что, если он не тратит все 150 млн долларов за один год? Ну, давайте
сделаем противоположное допущение - он ничего не тратит и инвестирует
все 150 млн долларов в бизнес. Это означает, что в следующем году у
него будет инвестировано 1.15 млрд долларов. При уровне доходности в
15% его доход в таком году будет 15% от 1.15 млрд долларов, что
составит 172.5 млн долларов. Таким образом, за один год его доход
возрос от 150 млн долларов до 172.5 млн долларов, что составляет рост
в 15%. Но для этого требуется, чтобы он ничего не тратил в течение
года и реинвестировал весь свой доход.

Допуская, что он в течение года все же что-то тратит (и под "тратит"
мы имеем ввиду все кроме инвестирования в бизнес -
покупка машин, или домов, или взносы на благотворительность, дарение
подарков своим детям - любые расходы), то годовой рост его дохода
будет меньше 15%.

Так что нормальные бизнесмены заинтересованы не в том, чтобы "минимальный рост прибыли,
- это 40% годовых", они заинтересованы, чтобы уровень доходности был по крайней мере 40%.
Другими словами, они хотят, чтобы прибыль составляла по крайней мере 40% от инвестированных
денег (это есть "уровень доходности"), а не чтобы прибыль была на 40% больше в текущем
году по отношению к предыдущему году (это "рост прибыли"). А почему они хотят такую высокую прибыль?
Потому что из нее они платят налоги, взятки, проценты по кредитам, часть съедается инфляцией, и т.д.
А оставшееся они тратят на себя и семью - то есть весь этот доход они НЕ инвестируют обратно в бизнес.
Так что РОСТ дохода у них совсем не 40% и не 25%.

Ну что я могу сказать - цифры и экономические определения, термины и
терминология тяжки для понимания некоторых людей.

Если бы аргументы автора были верны, т.е. если бы в капиталистических
странах было бы перераспределение богатства от рабочих к
капиталистам/инвесторам, тогда бы мы наблюдали, что доля дохода
капитала в общем доходе возрастала со временем, особенно в странах,
где капиталистическая система функционирует дольше всего.
НО МЫ НЕ НАБЛЮДАЕМ ЭТОГО.
В США, стране, которая в современной капиталистической системе дольше
всех, доля дохода капитала в общем доходе составляет 1/3 и остается
стабильной на протяжении последних 50 лет. У нас нет достоверных
надежных данных до второй мировой войны, так что я не могу сказать с
уверенностью, каковы были доли дохода в отдаленном прошлом.

Но то, что я сообщила выше - это факт и я могу предоставить ссылки на
данные, показывающие это, если кто интересуется. Эти данные
общедоступные.

И, наконец, давйте проверим факты, которые цитирует автор. Особенно
те, в которых он сообщает о доходах Warren Buffet.

Компания Buffet (фонд, который автор упоминает в статье) называется
Berkshire Hathaway. Указанный в нижеприведенной ссылке файл показывает
цену акций Berkshire Hathaway, начиная с 1996 года.
http://www.facebook.com/photo.php?pid=590801&id=100000113389181&ref=fbx_album
Любой может проверить эту информацию на Yahoo Finance (тикер акций BRK-B).
Компания не выплачивает дивидендов, так что вся прибыль аккумулируется
в возрастающей цене акций.

Я бы хотела, чтобы автор статьи показал мне постоянное возрастание в
15%, которое, как он утверждает, имеет Buffet. Я не вижу такового.
Некоторые года были очень хорошими (например 2001), но другие были
намного хуже (2008, 2005).
За 14 лет, отображенных на диаграмме, цена акций возросла с примерно
25 долларов до 70 долларов - это дает средний рост около 8% в год (не
забудьте, что доход возрастает накопительно, так что это не 8%
умноженные на 14 лет, а 1.08 в 14-й степени).

Если бы средний годовой доход был 15%, тогда в течение 14 лет цена акций
возросла бы с 25 долларов до 175 долларов.

Совершенно очевидно, что Warren Buffet не получает годового дохода в 15%, не говоря уже о том,
возрастет ли его доход на 15% в год. В некоторые годы доход упал (по сравнению с предыдущим
годом), а в некоторых годах доход был вообще отрицательным.

Надо проверять факты, прежде чем утверждать что-либо.

?Проблема капитализма? - 2

Чтобы яснее было, вот таблица:

A	B	C	D=B C	E=D	F=E
Год	доход населения	новых кредитов выдано на	совокупный спрос на товары	товаров произведено и продано на	доход населения в следующем году
1	$100000	$0	$100000	$100000	$100000
2	$100000	$100000	$200000	$200000	$200000
3	$200000	$0	$200000	$200000	$200000

Если кредитов больше не дают, то все последующие годы будут такими же, как год 3.
Год 1 описывает экономику без кредитов.
Год 2 - это экономика, в которой у кого-то появилось $100000, которые он дал взаймы.
Год 3 - взаймы больше не дают.
Таблица использует основной результат экономической теории: стоимость всех произведенных и проданных в стране товаров равна доходу всего населения, которое эти товары производило. Производство создает доход для людей на нем работающих.

Хорошо, объясню.
То есть, здесь я буду объяснять основной результат экономической теории, тот самый, который гласит, что:
ВВП=стоимость всех товаров, произведенных в стране=совокупному доходу населения

Сначала мы должны выяснить, сколько же людей в этой экономике.
Другими словами - кто выдает кредит: кто-то из этих 10-ти человек или там еще есть 11-й?
Мне все равно какой пример рассматривать - с 10-ю людьми или с 11-ю, но обязательно ВСЕХ людей в экономике (т.е. ЗАКРЫТУЮ систему, как Вы выразились ранее).

Для удобства предположим, что кредит выдает один из 10-ти человек.
Так вот:
год 2:
1-го января все люди получают $100000 дохода с прошлого года и $100000 кредита.
И покупают товаров на $200000. У кого они покупают товары?
У людей этой же самой экономики, которые эти товары производят (то есть, друг у друга).
Если это непонятно, то вот пример:
4 человека из десяти работают на производстве одежды, а 6 человек - на производстве автомобилей (один этим производством владеет, а 5 других там работают).
Когда доход страны был $100000, то $40000 тратилось на одежду, а $60000 - на автомобили (итого - средний доход на человека - $10000).
А теперь людям выдали кредит в $100000 и они его весь потратят - скажем, на автомобили.
До кредита - в стране тратили $60000 на автомобили - скажем, это 6 автомобилей.
А с кредитом - потратят $160000 на автомобили - то есть, купят 16 автомобилей.
Для того, чтобы эти 16 автомобилей произвести, 6 человек, работающих на производстве автомобилей, начинают работать в 2-3 смены. Этот автомобильный бизнес теперь имеет продаж на $160000 и все эти $160000 достаются тем, кто эти автомобили производил.
Если всем поровну - то по $26666 на каждого. Если владелец бизнеса забирает себе больше - то не поровну: скажем, рабочим по $20000, а владельцу $60000.
В любом случае, доход тех, кто производит автомобили теперь $160000.
А доход тех, кто производит одежду так и остался $40000.

И вот все эти $200000 выдают населению 1-го января года 3.
Из них $25000 должно быть выплачено по кредиту. То есть, те люди, которые взяли кредит, совокупно платят $25000 тому человеку, который этот кредит им выдал. Но кредит-то выдал один из этих 10-ти человек! Поэтому в результате выплат по кредиту, $25000 передается от 9-ти заемщиков - одному кредитору, человеку номер 10.
Как это поменяло количество денег, которые люди теперь могут потратить на товары? А никак.
В результате этой выплаты, заемщики теперь могут потратить на $25000 меньше, а кредитор на $25000 больше, чем они могли до выплаты. То есть, совокупное количество денег, которое теперь может быть потрачено на товары, так и остается $200000.

Вы можете спросить - а потратит ли кредитор эти деньги на товары?
У кредитора есть два варианта:
потратить эти деньги на товары,
или инвестировать их куда-то - то есть, дать их взаймы.
То есть, он либо потратит эти $25000 на товары, либо в стране будет $25000 еще выдано кредитов. Но в любом случае совокупный спрос на товары останется $200000.

Все вышеперечисленное происходит от того, что система замкнутая - кредиторы и заемщики находятся внутри одной и той же экономики. То есть, это модель всей мировой экономики.

Мне кажется, что Вы считаете, что кредитор может взять эти $25000 и куда-то их унести ИЗ ЭКОНОМИКИ, каким-то образом спрятать и ни на что не потратить. Если Вы действительно так считаете, пожалуйста, опишите подробнее, как этот процесс "унесения денег из экономики" выглядит.
Еще один способ проиллюстрировать тот же пример.

10 человек в экономике:
Один богатый - у него доход $46000.
Остальные 9 - бедные - у них доход по $6000 на человека.
Общий доход $100000.
Богатый человек - это владелец бизнеса, а остальные 9 человек - это
работники в этом бизнесе.
Год 1:
все эти люди тратят весь свой доход в этой же самой экономике - они
покупают товары на сумму $100000. Эти товары производит тот самый
бизнес, которым владеет один человек и на котором работают остальные 9
человек.
Год 2:
Теперь предположим, что у этого богатого человека откуда-то появилось
еще $100000 и он их дал взаймы остальным 9-ти людям. Скажем, 8 человек
получили кредит на $10000, а один - на $20000.
И вот все эти люди начинают тратить свой доход с прошлого года
($100000) и этот кредит (еще $100000).
В результате спрос на товары, производимые этим единственным бизнесом
в стране, резко увеличивается. Чтобы произвести больше товаров, люди
начинают работать в 2 смены. За год объем общих продаж этого бизнеса
будет $200000.
Кто же получает эти $200000?
Те, кто в этом бизнесе работают, то есть, рабочие и владелец бизнеса.
В какой пропорции доход делится между рабочими и владельцем в принципе
не важно.
Скажем, в такой же пропорции, что и раньше: владелец получает $92000,
а каждый из 9-ти рабочих - по $12000 (всего $200000).
Год 3:
Весь доход за прошлый год выдается всем людям 1-го января.
Итого имеем:
9 человек - каждый получает по $12000.
1 человек (владелец бизнеса) - получает $92000.
9 человек должны платить по кредитам.
Напомню:
8 из них имеют кредит на $10000 (они должны платить $2500 каждый)
и 1 человек имел кредит на $20000 (он должен платить $5000).
В результате:
У 8-ми человек остается по $9500 (=$12000-$2500);
у одного человека остается $7000=$12000-$5000;
а у богатого владельца бизнеса оказывается $92000+$25000=$117000 (все
выплаты по кредитам достались ему, так как он эти кредиты выдавал).
Совокупное количество денег, которое может быть потрачено на товары
теперь равно:
8 человек по $9500=$76000
плюс
один человек $7000
плюс
один богатый человек - $117000.

Всего: $76000+$7000+$117000=$200000.
Все эти выплаты по кредитам произошли 1-го января года 3.
А 2-го января все эти люди отправились тратить свой совокупный доход в $200000.
Заметьте, что поскольку НОВЫХ кредитов в этом году не выдают, то это
значит, что богатый владелец бизнеса тратит ВСЕ свои $117000 на товары
(никакую часть из них он не дает взаймы и не ложит в банк - иначе это
бы создало новые кредиты в экономике).

Пожалуйста, измените этот пример так, чтобы он иллюстрировал то
падение спроса на товары, которое Вас так беспокоит.
Вы считаете, что я чего-то не вижу в этой ситуации. Поэтому я Вас
попрошу добавить это "что-то" в мой пример и проиллюстрировать
проблему, о которой Вы говорите.

Полина.